Найгірше – це байдужість, – інтерв'ю з акторкою "Малевича" про кіно і театр під час великої війни

Повномасштабне вторгнення не змогло поставити на паузу українське кіно й театри. Навпаки – квитки на вистави розкуповують з шаленою швидкістю, а в прокаті чи не щомісяця з'являються нові гідні стрічки, що варті перегляду. 

Про це та більше редакція Кіно 24 спілкувалася з Мариною Кошкіною з нагоди прем'єри біографічного фільму "Малевич", де вона зіграла важливу роль. 

У рамках проєкту "Інтерв'ю24" дізнавайтеся про те, що акторка думає про розвиток українського кіно й театру у час війни, роль військової у фільмі "Каховський об'єкт" та що допомагає їй триматися у непрості часи.

Перша частина розмови Про фільм "Малевич" і скандал з Темляком: відверте інтерв'ю з акторкою Мариною Кошкіною

Про роль військової у фільмі "Каховський об'єкт" 

У жовтні також вийде фільм "Каховський об'єкт", де ви маєте одну з головних ролей. Ви казали, що раніше не працювали в жанрі горору, тож як вам далася робота над цим проєктом? 

Це був цікавий досвід. Цей проєкт, ця роль – це був акторський виклик для себе. Я дуже хвилювалась, перед тим як погодитися. Тому що зіграти військову, яка ще й має надприродні здібності – це все у жанрі горору. Хочеться все це виправдати. Але це було дуже цікаво. Рада, що в моєму житті був цей проєкт. Це були дуже складні зйомки, мало часу для підготовки. Але ми з командою зробили все, що могли. З моменту затвердження був місяць, ми зустрічалися, працювали зі сценарієм, репетирували. 

Був складний досвід, бо ми зранку їздили з Києва в Київську область тренуватися. Це був виклик і для мене. Тому я вже вмію стріляти, кидати гранати. Будь-яка роль приносить щось у твоє життя. Ті навички, які насправді потрібні й зараз. Ми проходили тактичну медицину, ходили на декілька занять. Але це навички, які зараз потрібні. 

Марина Кошкіна у фільмі "Каховський об'єкт": дивіться відео

Для мене було великою честю й відповідальністю зіграти військову. Дуже хочу, щоб військові, які прийдуть на показ, оцінили. Хотілося б, щоб їм було не соромно за мою роботу. Я намагалася від себе бути максимально правдивою і точною. Настільки, наскільки це було можливо. 

Тому найперші коментарі й враження, на які я чекаю, це від наших військових. Я дуже їх чекаю на показі й дуже буду хвилюватися. Присвячую цю роботу нашим жінкам-військовим. 

Як змінилось українське кіно?

Як ви вважаєте, як українське кіно змінилося за час повномасштабної війни?

Насправді зараз жанр документального кіно зайняв першу і найважливішу позицію. Ніколи не думала, що документальне кіно настільки буде потрібне людям. Напевно, саме це змінилося. Змінилися люди. 

До того ж війна впливає на сам процес. Зараз знімати кіно дуже складно. Бо ми реально не знаємо, чи прокинемося завтра. А кіно – це планування на пів року, на рік уперед, а в когось ці процеси відбуваються набагато довше. Ми більше живемо цією вірою, що треба робити, надією в те, що ми знімемо це кіно. Вірою в те, що це потрібно. Це теж про нашу незламність, шалене бажання жити. 

Але мені здається, про це краще говорити через декілька років. Зараз ми саме на тому етапі, коли щось змінюємо, навіть якщо маленькими кроками. 

Щодо документалістики, то останнім часом виходять дуже багато важливих документальних фільмів, Україна знову висунула на Оскар стрічку Мстислава Чернова. 

От про документалістику – це надважливе кіно. Я була на фільмі "2000 метрів до Андріївки" Чернова і в мене всередині перехоплювало подих. Хочу сказати, що на це кіно мають піти всі, кожна людина. І як написав Віталій Гордієнко: якщо тобі страшно, якщо ти боїшся, якщо тобі дуже боляче, ти чутливий, можеш не йти, але придбай квиток. Це дуже важливо. 

Але з 11 вересня у прокаті "Малевич", а з 1 жовтня – "Каховський об'єкт". Тому прошу купити квиток і прийти на кіно, щоб скласти свою думку, писати свої враження. Це теж дає можливість всім творцям продовжувати зростати. 

Марина Кошкіна / Фото з інстаграму Марини Кошкіної

А як змінилась мовна ситуація в кіноіндустрії? На знімальних майданчиках розмовляють українською?

Загалом більшість людей говорить на майданчику українською мовою, але все ж таки є ті, які продовжують говорити російською. І я б хотіла, щоб це нарешті остаточно змінилося. Не можу судити тих людей, які в житті говорять російською. Це теж мене дратує шалено, але це їхній вибір. А щодо культурних просторів, мені здається, що це вже має бути соромно, це ганьба. Так не має бути. Але поки це ще є. 

Є також невідворотні зміни. Мова про людей, з якими ти більше ніколи не зможеш співпрацювати, ніколи побачити їх не зможеш, ні на сцені, ні в кіно. Це назавжди. Це не просто зміни, це дуже трагічні втрати для всіх нас. Це мої колеги Василь Кухарський, Юрій Феліпенко. Не тільки актори, а й взагалі. 

Про театр і його популярність у час війни

Для вас важливіше театр чи кіно? Чи ці речі для вас неможливо порівнювати?

Театр і кіно – це важливо для мене. Люблю і те, і те. Мені поки що щастить і на театральні роботи, і на кінороботи. 

Зараз я працюю над своїм великим театральним проєктом, більше як шоуранерка. Збираю чудову команду з акторів з різних театрів і не тільки. Ми хочемо створити виставу і завдяки їй збирати кошти на військо, а також підтримувати творчих діячів або творчих дітей. У мене давно була ця мрія, близько 2 років тому. І нарешті я відчула, що треба робити це вже зараз, а не відкладати на потім. Скоро буде детальніша інформація. 

Як думаєте, з чим пов'язаний бум на театр і вистави у час війни? 

Це пов'язано з бажанням людей отримувати емоції, відчувати. Кажуть, що театр – це своєрідна терапія для більшості людей. Театр дарує абсолютно різні емоції: можна поплакати, посміятися. Ти маєш нагоду пройти життєві складнощі чи трагедії з кимось. Поруч ті люди, які так само не спали сьогодні вночі, але прийшли до театру, як і актори. Мабуть, вони шукають людську підтримку, навіть в оточенні незнайомих людей. Це те, що надає сил боротися, продовжувати жити. Але театр кожному дає щось своє, і кожен отримує щось своє. 

У вас дуже багато проєктів в роботі, насичений графік. Як справляєтесь з цим, уникаєте вигорання?

Зранку я зловила себе на думці, що за цей час, мабуть, чим більше ти чогось робиш у сфері культури, мистецтва, тим більше до тебе буде надходити пропозицій. Це не завжди так, але зазвичай. Тому зараз я ухвалила рішення, що зараз мені краще брати менше робіт, але робити їх якісно. 

Я зараз отримую багато пропозицій. У кіно я навчилась казати "ні" – я не беру участь там, де я не хочу. А от у театрі такого не було. А зараз є навіть таке, що мені хотілось би бути в цих роботах, але я розумію, що це буде забагато для мене. Я хочу створити щось те, що мені справді хочеться і що буде мати важливу соціальну місію. Я на тому етапі, коли вже відмовляюсь, щоб займатися своїм проєктом, бо він потребує часу й ресурсу. 

Про благодійність і "втому від війни" 

Часом у мережі з'являються наративи про втому від війни, що війну треба закінчувати тощо. Чи впливає це на ваші збори для вашого фонду, для війська? 

Річ не в тому, що я песимістка. Я розумію, що той час, у якому ми живемо, і у всіх цих обставинах – збори, потреби будуть тільки збільшуватися. На жаль, це вже не залежить від того, коли закінчиться війна. Ми всі цього хочемо, хочемо жити у вільній та мирній країні. Але на жаль, реальність інша. Ми не знаємо, коли це закінчиться. 

Для мене особисто було легше прийняти той факт, що це дуже надовго. Навіть якщо будуть якісь зміни у кращий бік для нас, то у нас ще багато роботи для відновлення наших хлопців і дівчат, і взагалі людей, які постраждали від цієї війни. Це вже як реальність – ти маєш це робити дуже-дуже довгий час. Мені здається, я вже не зможу по-іншому.

Моє щире бажання, щоб у мене не зникло це прагнення допомагати й мати таке фінансування, так заробляти, щоб не просити 50 – 100 тисяч гривень, а заробляти стільки, щоб взяти і задонатити ці гроші, або робити якісь великі проєкти. Але будь-яка допомога дійсно важлива. 

Марина Кошкіна / Фото з інстаграму Марини Кошкіної

Хоч у мене невелика аудиторія, але вона дуже класна. Я пишу, що сьогодні ти можеш підтримати збір навіть не коштами, а репостом чи коментарем або вподобайкою. Це справді допомога. Воно справді так працює. Адже, наприклад, сьогодні ти не маєш можливості, а хтось з твоїх друзів має. Хтось побачить, бо довіряє тобі, і допоможе. 

Це має бути на постійній основі. Якщо ти можеш допомогти, – допомагай. Найгірше – це байдужість. Ми не можемо опустити руки. Якщо дійсно втомилися, значить треба відпочити, послухати себе. 

Разом з тим, важко заперечувати, що втома є, мабуть, у кожного зараз. Чи є вона у вас і що дає вам сили рухатися далі?

Дійсно, мені в житті допомагає терапія. Це місце де я можу поплакати, бути слабкою, такою, якою я є. З іншого боку, ми такі сильні й незламні, але іноді розламуємося і розпадаємося на краплиночки. Ти злий і втомлений, тебе все всередині болить, ти не знаєш, що буде далі. Все це нормально. Здається, що ми живемо в сюрі, це сюрреалістичне життя. Але такою є наша реальність, і це не сон. 

Мені хотілося б, щоб ми були уважні одне до одного. Я навіть собі це кажу. Буває так, що ти кудись біжиш, а не помічаєш, що відбувається поруч, чи з твоїми друзями, чи колегами. Ти втомлюєшся, і наче допомагаєш, але всередині все руйнується. Тому треба давати собі час, бути з собою чесним щодо того, що ти насправді відчуваєш, наскільки ти можеш бути корисним, може тобі зараз треба якась допомога.

У мене є друзі, я завжди хвилююсь, що можу бути неуважною до них, пропустити, що у них в житті відбувається, а я навіть на це не зверну увагу. Хочеться зберегти цю уважність, тому повертаю себе завжди до цього. Пишу їм з пропозицією про зустріч, запрошую на каву. Може, сьогодні ця людина зовсім без сил. Так само як і я, мені так само пишуть мої друзі, які щиро відчувають мене. Вони розуміють, що щось не те, час відпочити.    

Нещодавно мій друг Влад силою забрав покататися на сапах. Я обіцяла йому все літо. Ми щось робили по волонтерці, він мені дуже допомагає. Я дуже ціную нашу дружбу. То ми щось купуємо, відправляємо. Ми поїхали на сапи, я лягла, пливла по Дніпру годинку й думаю: як добре, що в мене є такий друг.  

Марина Кошкіна / Фото з інстаграму Марини Кошкіної

Нещодавно я була в Карпатах, вийшла на Петрос, була там всього два дні. Я така рада, що в нас є Карпати, що є можливість кудись піднятися, підкорити гори, вершини. Коли я це відкрила для себе і піднялась на Говерлу, потім Петрос. Це дуже сильно мені допомагає і надихає. Я шукаю те, що мені допомагає триматися в цьому житті.