"Лякатись не було часу": 6 неймовірних історій із проєкту "Міста та їхні герої"
В Україні триває проєкт "Міста та їхні герої", метою якого є показати героїзм звичайних українців у часи повномасштабного вторгнення. У межах проєкту зняли кіноальманах із документальних фільмів про шість українських міст – Баштанку, Охтирку, Іванків, Харків, Миколаїв та Чернігів.
У кожному місті є свій герой – людина, яка після 24 лютого волею обставин змінила своє основне заняття на волонтерство. Окрім того, частиною проєкту є фотовиставка з історіями понад 90 героїв із цих міст.
Дивіться також Це вб'є наш дубляж, – реакція українців на показ англомовних фільмів в оригіналі з 2025 року
6 історій із проєкту "Міста та їхні герої"
Фільм "Міста та їхні герої" вже показали в тих містах, де їх знімали, а також у Львові. Київська прем'єра відбудеться 3 липня, далі проєкт помандрує в Париж та Берлін. У матеріалі 24 Каналу читайте про шістьох героїв проєкту, чиї історії згодом знатимуть у всьому світі.
Олександр Бабін (Баштанка)
"Коли ракета влучила в лікарню, я був в операційній залі. На столі пацієнт, йде операція, поруч хірург, медсестри. За мить посипалось скло, вибуховою хвилею знесло інструменти, все затягнуло пилом… Пам'ятаю, що прикрив собою пацієнта від осколків, лякатись не було часу — людина в наркозі. До речі, найбільше здивувався той самий пацієнт. Приходить до тями після операції, а навколо все потрощене", – згадує він.
З 24 лютого Олександр відповідав за два сектори роботи: анестезіологія та відділення інтенсивної терапії. Коли пішов потік поранених, розривався між операційною та своїм відділенням — усі ліжка були заповнені, люди підключені до апаратів штучної вентиляції легенів, підтримки життєзабезпечення.
Першого березня, коли почався наступ на Баштанку, усіх пацієнтів лікарні евакуювали до підвалів. Але у відділенні Олександра знаходились важкі пацієнти, тож він і ще декілька його колег лишились у відділенні. З міркувань світломаскування лікарня занурилась в пітьму, працювали лише медичні апарати. За вікном лунали вибухи й автоматні черги, повз лікарню декілька разів промчала ворожа техніка, налетіла авіація…
Той день для лікаря закарбувався днем відліку його нового життя, бо здавалось, що він той день не переживе. Та згодом почали привозити поранених, і часу на роздуми вже не лишилось — Олександр занурився в роботу. Як і у решти лікарів, життя перетворилось на цілодобовий конвеєр поранених, яким потрібна допомога. Тепер вже ніхто особливо не звертав уваги на свій основний профіль — всі лікарі тримали фронт.
Анатолій Харитонов (Іванків)
Під обстрілами він разом з односельцями рятував картини всесвітньо відомої художниці Марії Примаченко з палаючої будівлі музею. "Страшно було, коли над самою головою літали літаки й гелікоптери з повним боєкомплектом. Мені з двору видно було навіть обличчя пілотів, і кожного разу я вдавався в питання, чи це вже мій останній день… Бомбили будинки. Під час боїв весь час над хатами щось літало. Людей розстрілювали на вулицях. Це був суцільний жах! Не дай Бог нікому пережити таке…", – згадує Анатолій.
24 лютого, після початку повномасштабного вторгнення, доглядачка музею Галина та небайдужі іванківці вирішили сховати картини відомої художниці Марії Приймаченко у діжу біля вікна, і прикрити зверху вишиванками. Це рішення стало доленосним, адже допомогло врятувати цінні експонати.
25 лютого росіяни вже увійшли в Іванків, точилися вуличні бої. Анатолій згадує, що всі були шоковані тим, що коїлося на вулицях їх мирного і тихого селища. Нескінченні колони техніки, проблеми зі зв'язком, вибухи, бомбардування та артилерійські обстріли…
Найпотужніші прильоти були саме тоді, коли одразу чотири снаряди поцілили в музей та його прибудинкову територію. Спалахнула будівля не одразу. Охоронець побіг до музею, який був зачинений, і почав виламувати решітки на вікнах. Одна піддалася і він заскочив всередину. Згодом підбігли й інші чоловіки, які допомагали Анатолію — приймали картини ззовні й відносили на безпечну відстань від палаючої будівлі.
У той день вдалося врятувати всі 14 картин Марії Примаченко і ще декілька експонатів музею. Зараз герой сподівається, що музей відбудують, і врятовані ним картини знову стануть окрасою Іванкова.
3. Аліса Міхєєва (Охтирка)
Школярка."Я хочу, щоб у дітей була мета полетіти в космос, а не вижити під час війни", – каже Аліса.
Аліса Міхєєва навчається в одинадцятому класі Охтирської школи № 1. Любить математику, англійську мову та шахи. 23 лютого Аліса довго готувалась до контрольної з англійської мови, тож 24-го прокинулась пізно. Тато Аліси, журналіст, знімав події з перших днів. Коли в Охтирці розбомбили міську раду, постраждав і будинок культури, в якому діти грали в шахи. Коли в місті стало тихіше, Аліса з татом йшли повз будинок культури й побачили, що там ще не запломбували двері. Скориставшись моментом, вони пробрались усередину і дістали з-під завалів розкидані шахові набори.
Коли стало можна виходити з дому не тільки по хліб, відновили заняття. Тепер щосуботи й щонеділі Аліса з іншими дітьми та любителями шахів зустрічаються, щоб пограти, поспілкуватися. У просторі "Молодіжного Центру" є укриття, тож заняття з шахів можна проводити навіть під час повітряної тривоги. "Мені так важливо, щоб діти прийшли до якоїсь норми. Щоб займалися розумовими та фізичними вправами. Я хочу, щоб вони не думали, що це кінець. Щоб не боялися звуку дверей, які стукнули. Для цього ми й проводимо заняття", – говорить дівчина.
До слова "Пишаюсь своєю коханою жінкою": Сенцов показав фото дружини в українському стилі
4. Олександр Бондаренко (Миколаїв)
Директор кораблебудівного інституту у складі Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова."Найстрашніше було 27 – 28 лютого, коли танки заходили в Миколаїв. Ми тоді не знали один одного. Випадкові люди, яким дали зброю і відразу відправили на позиції. Ми були не треновані, загального плану не було. Але я був вражений патріотичним настроєм миколаївців. Я не очікував такого шаленого спротиву. Це дало мені сили й надію, що все буде добре — ми не пустимо ворога до наших домівок", – згадує Олександр.
Коли почалися бойові дії, Олександр записався до лав Збройних Сил. Як співробітник вищого навчального закладу він не підлягав мобілізації, але сам наполіг, що його місце зараз на фронті. З середини травня їхній підрозділ зайняв постійне місце оборони. Тоді науковець вийшов на зв'язок з інститутом і заявив про своє бажання продовжувати навчати студентів дистанційно. Для цього Олександр навіть купив ноутбук, щоб забезпечити гідний рівень викладання.
Такий крок викликав надзвичайний відгук серед студентів, які долучаються до лекцій з усього світу. Олександр з теплом пригадує, що студенти пропонували йому допомогу: купити одяг, передати шкарпетки, зібрати кошти на зброю. Про заняття викладач повідомляв ввечері у переддень лекції. Графік був нестабільний: викладач міг бути на чергуванні, тренуватися на полігоні або бути під обстрілами. Якщо заняття в першій половині дня, то, найчастіше, проводив їх з окопу. У вечірній час — із бліндажа.
Олександр впевнений: його рідний університет ще буде приймати студентів, і він зможе викладати їм наживо, а не через монітор під звук канонад.
5. Олена Доро (Харків)
Лікар-педіатр."Треба буде — візьму гвинтівку, а то й цеглину і піду воювати, але з дому не піду", – наголошує Олена.
Олена Доро родом з села Малий Бурлук Харківської області. Працювала педіатром в одній з Харківських поліклінік. Коли почалась широкомасштабна війна, кілька днів Олена ще ходила на роботу, але люди вже не йшли на прийом. Тож жінка стала шукати місце, де б вона могла бути корисною: дзвонила в лікарні, а тоді пішла в метро. Якраз напередодні під час повітряної тривоги Олена з родиною спускалась в метро. Побачила, що там багато людей і очевидно, що потрібна медична допомога.
Олені виділили місце в електрощитовій. Вона була лікарем на кілька станцій метро. Скрізь було багато людей. Тільки на Академіка Павлова десь 400 – 500 осіб…
Коли Харківську область звільнили від російських окупантів, Олена з колегами серед перших їздила до навколишніх сіл. Там доводилось лікувати всіх — люди тривалий час були без медичної допомоги в окупації, тож лікарів чекали. Поїздка по області дала змогу нарешті побувати на могилі батька, який помер в окупації.
Олена продовжує працювати педіатром, волонтерством і мріє про той час, коли вся її родина буде разом.
6. Максим Жилко (Чернігів)
Працівник ДСНС."24 лютого мені зателефонували й сказали, що обстрілюють Чорнобиль. Далі ракети полетіли по всій Україні. У дружини почалась паніка, я сказав їй збирати речі, а сам поїхав на заправку і зняв готівку. Там зустрів полісменів з автоматами. Ми перезирнулися і зрозуміли все без слів. За годину я відвіз дружину і дітей до її батьків і повернувся на роботу", – сказав Максим.
24 лютого всю частину зібрали по тривозі. Перший виклик рятувальників, пов'язаний з війною, надійшов надвечір 26 лютого. Був завданий удар по частині зв'язку, повідомили, що під завалами люди. Обстріли продовжувалися, було чути вибухи, автоматні черги, але Максим і співробітники виїхали на місце події Цей день став початком суцільного жаху: смерті сипались десятками, місто повільно вимирало.
3 березня 2022 року стало "чорним" днем і для Чернігова, і для Максима Жилка. Все почалось із бомбардування нафтобази. Основні сили пожежників були залучені там, коли прийшло повідомлення спершу про авіаудар по житлових багатоповерхових будинках, а згодом і по двох школах.
Максим мчав на виклик до житлового будинку по вулиці Чорновола, куди поцілили вороги. Картина, яку він побачив, шокувала рятувальника: сходовий проліт, фактично цілий під'їзд будинку було зруйновано, скрізь лежали поранені люди й частини тіл. Поблизу на перехресті в авто були загиблі. Того дня російські бомби забрали життя 50 осіб — звичайних цивільних.
Рятувальник каже, що неодноразово у нього і в його співробітників з'являлися думки про те, що треба брати зброю до рук і йти боронити землю від ворога. Але вони розуміли, що їхню роботу, важку і складну, тоді просто не буде кому виконувати: розбирати завали, рятувати вцілілих, ідентифікувати тіла, гасити пожежі. А тому треба лишатися на своїх місцях, щоб допомагати людям і тримати свій фронт в тилу.