"Нема моря без води, а війни без крові": велике інтерв'ю з автором серіалу "Україна в огні 2"

16 липня 2023, 08:30
Читать новость на русском

Понад 500 днів в Україні триває повномасштабна війна, яку розпочала Росія. За цей час кінематографісти створили чимало нових проєктів, а також удосконалили та продовжили ті, що створені з першими днями війни. Один із таких серіалів – "Україна в огні 2". Він виходить щоденно уже протягом 15 місяців.

24 Канал поспілкувався з одним з авторів серіалу "Україна в огні 2", який розповів не тільки про виробництво та актуальність проєкту, що є алюзією на кіноповість Довженка, а й поділився надважливими інсайтами української кіноіндустрії. Що варто знати про жіноче кіно? Як боротися з корупцією в галузі? Що подивитися сучасному глядачеві? Як світ сприймає українські фільми на тлі війни? Чи не перенасичений ринок картинами про війну? Про все це та навіть більше читайте у рамках проєкту "Інтерв'ю24"

Зверніть увагу Про містичний трилер "Еґреґор", Навального та українське кіно: інтерв'ю з Сергієм Лавренюком

Інтерв'ю з автором проєкту "Україна в огні 2"

Як змінилося українське кіно за останній рік 

Пройшло близько року з нашої останньої розмови про війну в Україні в кіно. Як Ви особисто відчули зміни за цей час?

У два кольори – любові і журби. Відчув те, – і кожен має шанс – що предки наші століттями любили свою землю і боролися, аби ми нині мали нашу країну та державу. Відчув унікальний шанс випробувати себе по-справжньому, практикувати українське бусідо, буддійські та суфійські настанови й залишатися християнином – бути готовим померти, але з честю. Відчув себе у світі війни, але не від світу війни. Відчув, як це любити, жити й творити нині, знаючи, але не наслідуючи ресентименти, творити заради майбутнього. Вибачте за пафос, але "Україна в огні 2" це демонструє як колективне явище і ми вже увійшли в історію кіно як найтриваліший волонтерський кінопроєкт. А ще, роблячи кіно про війну з 2014 року, відчувати, що ця війна та її наслідки триватимуть, тож треба гартуватися. Терпіння руйнує гори.

Як Ви бачите розвиток українського кінематографа в контексті цих змін?

Українське кіно помирає і воскресає на війні. Не час робити остаточні висновки, лише – попередні, вказати на тенденції.

По-перше, кіно адаптується до нових умов. Тут переважно негативи: зупинки, недофінансування, корупція з кіногрантами, відтік кадрів. Але, тримаймося позитиву, бо нарешті маємо шанс розвинути незалежне кіно, регіональний кінематограф, інтегруватися в міжнародну індустрію.

Київ перестає бути одноосібною кіностолицею. Ми – свідки й творці нового етапу незалежного українського кіно.

По-друге, кіноіндустрія дезінтегрується. Це було й поглибилося. З одного боку, це закономірно – ми виживаємо. Битва за Довженко-Центр символічна в цьому смислі. Одні – далі тусуються по кабінетах і Каннах, вчать українську й "перевзуваються", створюючи нові кінофоруми; другі – вже за кордоном й надовго, за певний час у них можуть з'явитися нові стрічки; дехто планує, наприклад, захопити чи втримати владу в Спілці кінематографістів, чи Довженко-Центрі, чи в органах, які виділяють фінансування; треті в Україні – з останніх сил роблять, таки роблять! – кіно – попри все. Хоча, ймовірно, більшість кінематографістів у ступорі, не мають шансу реалізуватися або ж до кінця не збагнуть, що вартісного треба робити. Багато що втратило актуальність. Потрібен час на переосмислення. Або ж експерименти. Власне, "Україна в огні 2" – теж експеримент і перший такого масштабу. Тож залишається питання: як працювати на об'єднання кіноіндустрії?

"Україна в огні 2" ("Музи не мовчать 4: Мелодія України"): дивіться серію 517

 

Як, на Вашу думку, уникнути корупції та ефективно використовувати державні кошти?

Кіноіндустрія в Україні – середовище з корупційними ризиками, бо йдеться про "легкі" бюджетні кошти й конфлікти інтересів – приватні передусім. Тому потрібен ефективний механізм забезпечення доброчесності, виявлення конфліктів інтересів. Коли йдеться про державні кошти чи то навіть кошти іноземні, ці механізми повинні бути залучені.

Маємо приклади кінофестивалів, які перетворилися на приватні фірми з дерибану. Коли йдеться про кошти приватні, їхні власні кошти, то вони вільні ними розпоряджатися як бажають. Але нерідко вони залучають кошти іноземних інституцій, посольств (тобто інших держав), навіть бюджетні й продовжують розпоряджатися ними "як своїми та між своїми".

Тому не дивно, а закономірно, що відбулося з конкурсом від Netflix у 2022 році. "Проти чого боролися, на те й напоролися". Репутаційна шкода. Але чи не варто цьому дати й юридичну оцінку? Й протидіяти проявам корупції? Чи інакше нам вдасться побудувати нову Україну, за яку гинуть наші воїни й колеги? Це засадничі речі.

А щодо ефективності використання коштів на кіновиробництво, то це складніше питання, яке дискутується вже роками.

Тут потрібно знайти баланс, умовно кажучи, між авторським і глядацьким кіно, між розвитком мистецьким і популярним, між інвестицією в нові таланти та касовими зборами як критерієм. Зрозуміло одне: кіно без грошей не роблять, але не лише гроші роблять кіно. Також зрозуміло: успіх на іноземних фестивалях не гарантує глядацького успіху в Україні, потрібно дбати не про закордонний, а український успіх – в Україні.

Це все сфера давніх суперечок, які продовжаться. Але кіно – не місце для афер.

Це внутрішня кухня. А що сьогодні подивитися глядачу?

Наразі про останні два – три роки можна судити за каталогами на кінофестивалях (як-от у Каннах) і довгими списками кінопремії Золота Дзиґа. Добрий доробок. На двох Дзиґах – понад 110 фільмів, з яких близько 50 – повнометражні, плюс серіали, решта – короткі метри. Колеги й колежанки молодці – треба їх привітати! Кількісно і якісно. Деякі створили два й більше фільмів – це вражає. Врахуймо, що ще сотні фільмів не потрапило до списків.

Чи це кінорозвій під час війни? І так, і ні. Переважно це стрічки, зроблені ще до великої війни. Але війна стимулює. Ми усвідомлюємо цінність життя, заглянувши в очі смерті. Як казав Сартр, "я зрозумів, що смерть була тайним смислом мого життя". Творити зараз або ніколи. І, як у спорті високих досягнень, зараз маємо додаткову мотивацію. Наприклад, деякі автори, які раніше не робили фільми про війну, почали. Промовистою є назва одного з фільмів – "Я не хотіла робити фільм про війну". Кон'юнктура й екзистенція зійшлися на побачення.

"Я не хотіла робити фільм про війну" 2022: дивіться фільм Надії Парфан

 

Все ж, поживемо – побачимо. Показовими будуть 2024 – 2027 роки. Стратегічно ж цікаво, яким у підсумку буде українське кіно третьої декади 21 століття. Історично, 100 років тому в епоху ВУФКУ, української кінореволюції 1920-х, ми мали, ймовірно, найкращу епоху в кіноісторії, це якщо не брати до уваги ідеологічний фактор. Якщо позбудемося чи принаймні суттєво зменшимо рівень корупції, меншовартості та паразитизму, працюватимемо як наші предки на землі – в кіно, і наші кращі воїни – під час оборони та деокупації – то створимо нові шанси й порадуємо глядачів.

Що варто знати про жіноче кіно 

Наприклад, чим?

Наприклад, нарешті жіноче кіно отримує свій супершанс. Під жіночим кіно мають на увазі фільми про жінок і те, що створюють жінки як авторки – режисерки, сценаристки, операторки та інші – в кадрі чи за кадром. За останні 10 років український кінематограф поповнила нова когорта. Наприклад, Українська гільдія режисерів на дві третіх – це режисерки, і ще, як кажуть, більшість із тих, хто вчиться на режисуру – колежанки. До режисури прийшли талановиті сценаристки, операторки та режисери монтажу й віднедавна – продюсерки. Вони отримують і міжнародне визнання. У списку 20 найтитулованіших українських кінематографістів, за версією найбільшої кінобази світу, 8 – колежанки. А в топі 100 найтитулованіших українських кінематографістів – 35. Це об'єктивні дані найбільшої кінобази світу. Такого раніше не було. Вітер змін.

Цікаво Який вигляд мали українські актори на початку кар'єри та зараз: деяких не впізнати

З чим це пов'​язано?

Це ще варто дослідити. Але, до речі, міжнародні кінофонди фінансово стимулюють жінок. Умовно кажучи, наступний "кінодовженко" може бути жінкою. Тут головне не повторити помилки нашого Гомера кіно щодо умовного Сталіна. Раніше, аби бути іменитою в кіно, треба було мати сміливість взяти камеру й показати на екрані маргінальну тему – цікаво й проникливо. Тепер у нас кожен має шанс стати як Мая Дерен (Деренковська), Аньєс Варда чи Кіра Муратова (звісно, не кожна стане).

Цього зараз вже не досить. Треба бути, за аналогією, універсальною фільмаркою. Кіноісторія знає, як кажуть французи, анекдот – життєву історію про один із фестивально успішних фільмів, в якому ключову сцену було відзнято за участі однієї режисерки, яку усунули з проєкту, а решту фільму – іншою. Тепер усім треба вміти знімати такі сцени.

І це реально, бо ми живемо в час універсалізму, про який мріяли: тепер режисер/ка може і має вміти все: "створити" історію, відзняти, змонтувати й "прокатати". Сучасна історія українського кіно – яскравий приклад: як кажуть у кіноспільноті, слабошпицькі зникають, васяновичі залишаються. Бо вміють автономно творити кіно. Думкою в небі, ногами в постелі – так кіно не робиться.

Збулося те, про що мріяли, те, що ледь не до смерті посварило Іллєнка та Параджанова. Плюс ідеологія і цензура впали. Зменшується вартість кіновиробництва. Тепер уже не треба ходити й випрошувати мільйони. Камера, умовно чи то навіть буквально, в кожного в кишені. Часом – кілька. Документальне кіно може зняти кожен. Хоча не кожен, звісно, зможе зробити це добре. Так, із виробництвом ігрового кіно – складніше й дорожче, але вже не так дорого, як колись.

Ми живемо в нову еру незалежного кіно. Критики цієї точки зору вкажуть: кіно не може бути жіночим, кіно є поза статтю і гендером, це – духовне явище. Й теж матимуть рацію.

Так що, carpe diem – ловіть момент.

"Цей дощ ніколи не скінчиться": дивіться фільм Аліни Горлової

 

Тобто, війна стимулює кіно і стає реалістичніше його робити?

Так. Й ми вже зараз бачимо, що виходять сотні нових фільмів, дотичних до теми війни. Сотні! В тиждень може вийти кілька. З'являються нові імена – їх десятки. Водночас ми виявили, що є певна інерція чи то брак уваги, бо великим є доробок. Більшість знає про десятки фільмів про війну, а вийшли сотні. Тому, потрібне дослідження, яке спробує відобразити цю палітру. Також варто відобразити вплив медіаконтенту на молодь під час війни, як, наприклад, фільму "Україна в огні 2". Крім того, дослідити мілітаризацію суспільства, проблематику жінки на війні, її мотивації – ці теми теж активно екранізуються.

Чи є проблема перенасиченості ринку фільмами про війну?

Ринку – навряд чи. Та й ринок взагалі не любить кіно про війну. Нерідко у фільмах про війну є антивоєнні мотиви, історія розвивається навколо амурних мотивів.

Загалом же зараз тема війни в медіапросторі домінує, але нюанс у тому, що "фільми про війну" різняться. Більшість цих фільмів про людей під час війни, а не так про бойові дії. І це закономірно, бо ми всі живемо під час війни вже 10 рік. Ми цікаві самі собі в цьому вимірі, тому навряд чи буде перенасичення в цьому аспекті. Інше питання – після завершення війни вони стануть менш актуальними.

Як можна привернути увагу до інших тематик та жанрів українського кіно?

Робити якісне кіно. Й це робиться.

"Не можна знімати фільми про війну під час самої війни". Олександр Щур, продюсер художнього фільму "Буча", якого розкритикували після виходу трейлеру, вважає цю тезу хибною. На Вашу думку, чи варто зараз знімати художнє кіно про війну, чи це ще не на часі?

Щодо тези, то вона не нова. Важливе обґрунтування, чому "не можна". Ймовірно йдеться про колективну травму, живу рану, повагу до померлих і пам'яті. Й це можна зрозуміти й треба поважати. А насправді таке кіно треба й варто знімати. Слідчий чи лікар не відмовляється давати юридичну оцінку чи медичний висновок у справах про зґвалтування чи вбивство. Інше питання – як це робити, що "виносити на публіку", і як застерігати, що фільми, теми, сцени можуть бути тригерами. Ще є кінотерапія: чи зцілює кіно і як? Чи дивитися, чи не дивитися.

А що дивитися – є! Й художнє кіно знімається під час війни. З 2014 року на 10-й рік війни, за нашими даними, створено близько 500 фільмів – 100 ігрових і 400 інших фільмів, зокрема документальних і анімаційних, дотичних до теми війни. Додам, що згоден, що потрібен час на глибоку рефлексію і тому фільми про цю війну ще зніматимуть впродовж 10 – 15 років опісля.

Не пропустіть Наймасштабніший український фільм року: творці "Довбуша" презентували фінальний трейлер

Якою є концепція проєкту "Україна в огні 2"

"Україна в огні 2" вже виходить понад 15 місяців, як Ви удосконалили проєкт, чи змінилася його концепція?

Концепція наразі вистояла. Переважно "Україна в огні 2" створюється з відео очевидців. Щоденно. Коротко й по суті. У форматі мобільного кіно. Утверджується метафора вогню як руйнівної та стверджуючої стихії. Ми й далі намагаємося йти в авангарді аудіовізуальної революції, за якої люди дедалі частіше спілкуються за допомогою відео, творячи нову культуру. Ми створюємо нові можливості для екранізації з маргінезу, який насправді актуалізується. Наприклад, кіно з окопів, бо в нас наразі держава не повністю справляється з функцією забезпечення кінохроніки війни, є суттєві та обґрунтовані воєнним станом обмеження в фіксуванні та публікації відео.

З удосконалень і розвитку, зазначу, що сформувалася структура й цикли серіалу. Наразі їх близько 30. Але ще є потенціал. Є думка, що в Довженка композиція "України в огні" – це 50 окремих епізодів-картин. Тож підтягуємося до довженківського стандарту. Це – жарт, але з часткою істини. Бо цей фільм не лише про війну як поле бою, а й про життя під час війни, тож можна розкривати різні його аспекти.

Між іншим, ми започаткували цикл "Гумор війни". Але хочеться піднятися вище мемів, стендапів і анекдотів. Гумор – це не лише емоції та розваги. Гумор у кіно – це і шанс торкнутися проблемного на війні: алкоголізму, зрад, вад, міжгендерних і міжетнічних стосунків. А загалом функціонально, як відзначають оглядачі, "Україна в огні 2" – це вже доволі багатогранне кінополотно, дослідницьке джерело, що породжує нові ідеї, твори, це зафіксована пам'ять, яка має шанс надихати.

"Україна в огні 2" ("Гумор війни 20: Горіли танки, палали"): дивіться серію 518

 

Скільки серій вже вийшло на сьогодні? Чи не втратили деякі епізоди свою актуальність?

За 500 днів великої війни вийшло 514 серій "України в огні 2". Маємо і рекорд найтривалішого за кількістю серій українського серіалу.

А щодо актуальності, то про що йдеться? Енциклопедично актуальність – це щось на часі, що болить. Чи актуальним є зараз обстріл у Львові 18 березня або 18 квітня 2022 року, чи в Одесі 23 квітня 2022 року, коли загинуло 8 людей, зокрема три покоління жінок однієї родини? Судіть самі. Чи є актуальною серія про Тайру із закликом її звільнити, адже її вже звільнили? Тоді як серія про Максима Буткевича залишається актуальною. Серія про останній трагічний обстріл у Львові 6 липня – сукупно з першими – показує, що нема моря без води, а війни без крові. Навіть у Львові.

"Україна в огні 2" ("Музи не мовчать 4: Мелодія України"): дивіться серію 517

 

Врахуйте: ці серії вийшли не сьогодні, а невдовзі після подій. Добрий той сніг, що вчасно ліг. В одеській серії показано, що ракета вцілила в будинок, а не була збита, як стверджували російські ЗМІ. Й у цьому сенсі підтверджується теза про те, що кіно має бути актуальним. Скажіть, історично, що ми знаємо документально про щоденне життя й боротьбу козаків чи то давніше – в Київській Русі чи в Галицько-Волинському князівстві? А тепер ми маємо набагато більше несторів-кінолітописців й тому – більше з того, що передаємо нашим нащадкам й не лише в текстах, але й аудіовізуально.

А хто визначає, що є актуальним, а що ні?

Як кажуть, все відносне, і лише час покаже правду. В час постмодерну та медіареволюції це визначають не лише якісь інституції, кожен має шанс самоактуалізуватися. Коли людина постить у соціальних медіа, вона відчуває себе найактуальнішою у світі. Кого що болить, той про те й говорить. Для когось актуальним є те, що під час війни донецький "Шахтар" став чемпіоном, когось болить за київське "Динамо" чи львівські "Карпати". Але хтось – геть байдужий до цього. Що важливіше: події в Бахмуті чи нова сукня? Наше завдання як авторів – відповідально обрати тему, збудити уяву, торкнутися серця – так формувати актуальність, яка є ціннісно важливою.

У цьому світлі розкажіть про вибір тематики серій. Як Ви обираєте, які події розкривати в окремих серіях, враховуючи щоденний потік новин?

Це секрет, який добре відчувається у кращих серіях "України в огні 2".

"Україна в огні 2" – це тематично нелінійний серіал: герої та події змінюються. Але є й система – декалог циклів, які повторюються. Наприклад, спочатку про спортивні перемоги попри війну, далі "Остання зйомка" про загиблих кінематографістів і журналістів, відтак життєствердні "Кохайтеся, чорнобриві" чи "Жінка на війні", "Діти війни" чи "Врятуйте мою школу" та "Медики на війні". Згодом надихаючі – "Все для перемоги" чи "Музи не мовчать" – про наш домашній і духовний фронти. Відтак "Гумор війни" та "Герої України". Іще є наскрізні серії – це "Російські воєнні злочини", їх вже близько 50. Змістовно найбільш популярними залишаються серії про особистості – ми створили вже понад сотню міні кінопортретів!

Нагадаю специфіку: ми не обговорюємо, а показуємо. Не завжди ідеально. Часом – дещо неможливо показати. Наприклад, як показати, що збито всі ракети чи "шахеди"? Або зґвалтування чи інші воєнні злочини. Це важливі теми та наразі потенційний засіб їх екранізації – це анімація.

"Україна в огні 2" ("Медики на війні 19: Наталія Депа"): дивіться серію 516

 

Скільки людей переглянуло серіал

Скільки людей переглянуло серіал?

Йдеться про мільйони. Але наразі не маємо точних даних. Бо фільм розійшовся як вода з річки до моря – його можна вільно поширювати. Фільм виходить на трьох платформах постійно, іще на кількох – періодично чи неконтрольовано. На одній платформі робили замір на річницю – 1 березня 2023 року – це близько 500 тисяч.

Дійсно, хтось скаже, це мізер, бо, наприклад, екранізація оповідання "Мати" Довженка має 35 мільйонів. Так, це поки що. Й, зрештою, це не так і мало – найбільший кінотеатр України має близько 1200 місць.

"Україна в огні 2" сукупно збирає аудиторію більшу за кількість квитків проданих на українське кіно за рік.

Інше питання – це не все українська аудиторія. Фільм люто ненавидять вороги України, надходить маса образливих коментарів і погроз.

Останнім часом кількість переглядів почала пропорційно зростати. Й нині вже не дивно, що одна серія може набрати мільйони. Це при тому, що не стояло завдання стати вірусним. Нас цікавить серце, а не інстинкти.

Кожна платформа має свою аудиторію. Найслабше переглядається у фейсбуці. Здається, фейсбук задрімав, чи ж став надто комерційний. Пропонує, умовно, "показати" серію тисячі чи двом за 14 євро. А ми ж не рекламуємося. Хоча кожен опис серії просить – поширюйте! Хто це робить, той заслуговує на найвищу відзнаку людської доброти. Що є фільм без глядачів? Наші вдячні глядачі, а не фільм – це і є справжнє сонце, яке розсіює темряву.

"Україна в огні 2" ще не сягнула потенційної аудиторії та обертів, але вже стала популярною. Це вже частина великої української культури. "Україна в огні 2" від свого виходу традиційно входить в топ – 100 (частіше в топ – 50 з 5 тисяч) українських фільмів за версією IMDb.com – найбільшої кінобази світу. Для українського документального кіно така стабільна популярність – це неймовірне досягнення.

Який період в роботі над серіалом був найважчим?

Кожен період має свої складності, хоча найважчий – блекауту.

На початку був ризик почати. Нагадаю, що "Україна в огні 2" – перший фільм, який вийшов після вторгнення – на третій день – як серія і вже на четвертий – як серіал. Це був експеримент. Було складно працювати й емоційно, адже доводилося переглядати – переживати – сотні й тисячі відео – смертей, каліцтв, все те, що несе в собі війна в найгіршому прояві. Про війну гарно чути, але тяжко її бачити. Маємо травму свідка.

"Україна в огні 2" ("Гумор війни 19: Чому українці найсексуальніші?"): дивіться серію 508

 

Як Ви працювали під час блекауту?

Усвідомили, що кіно, хоч і задумується, але не робиться без електрики – дякуємо винахідникам (сміється – 24 Канал). Ми передбачали елементарну потребу в генераторі для стабільності проєкту. Під час масованих обстрілів і вимкнень – у листопаді-лютому – було найскладніше. Це кіно, а не поезія і література, яку можна творити під свічку. Ми були на межі. Нам пощастило – світ не без добрих людей. За генератор велика подяка одній добрій душі. Але ми працювали місяці без генератора. Інколи мали 2 – 3 години в день на все. Часом доводилося їхати туди, де було світло й інтернет – в дощ і сніг, аби випустити серію онлайн. І ми не пропустили жодного дня. А загалом глядачу, мабуть, байдужий цей аспект: кого цікавить, як робиться страва, коли Ви її купує? Ми лише сподіваємося, що цей аспект врахують небайдужі, історики кіно, кінознавці – бо цей фільм створювався в умовах війни! Невипадково оглядачі оцінили це як справжній мистецький подвиг під час війни.

Ще момент. З вторгненням ми втратили технічний ресурс. Як створювати кіно без техніки?

Між іншим, варто подякувати тим, хто "розподіляв" кіногранти (наприклад, FilmBoost "Докудейс", "Дім Європи", комісія кіноакадемії з Netflix), бо ми не отримали жоден грант. Це складно прийняти. Бо ми могли зробити якісніший продукт. Не забуваймо, "Україну в огні 2" дивляться сотні тисяч й закордоном. Це єдиний фільм, який щоденно виходить англійською. Але ми вдячні їм, бо ця трудність загартувала й утвердила в самоцінності "України в огні 2". Та й Довженко навряд чи отримував гранти на "Україну в огні", але робив, що міг. А ми маємо більшу свободу й не меншу відповідальність.

Легко робити кіно з грошима, спробуй – без. Козак на печі – ворог на Січі? Чи не має справжній кінематографіст, аби таким бути, кіно робити? Чи не перестає бути кінематографістом той, хто перестає робити кіно? Так, він входить в історію, але чи залишається в сьогоденні? Чи не стає сплячим фільмарем? Може ще пробудиться, а може й ні. Чи не помре, метафорично, як помер Довженко – без кіно і з каменем на серці, похований на чужині?

Й не забуваймо, що нам – тим, хто вірить в ідею кіно як здійснення духу – ще працювати й за інших.

За кого, наприклад?

За тих, хто загинув, чи вже не може творити через поранення. Тому ми й створили десятки серій й про наших колег і колежанок, які, на жаль, загинули. Надіюся, про них створять повнометражні фільми, але навряд чи про більшість.

Які кінематографісти загинули під час війни – список

Скільки кінематографістів загинули під час війни?

Точних даних ще нема. Але вже йдеться про десятки. "Україна в огні 2" показуємо колег зі сфери кіно та телебачення, журналістів – на червень 2023 року створили 45 серій про них.

  • П’ять режисерів: Мантас Кведаравічус (він розкрився в кіно саме в Україні, мав і статус журналіста), Брент Рено, Віталій Дерех (створив кілька цікавих фільмів як режисер-аматор), Василь Яворський, Олег Бобало-Яремчук.
  • 15 операторів і відеографів: Віктор Дєдов, Євгеній Сакун, Ігор Гуденко, Юрій Олійник, Роман Жук, Олексій Юрченко, Костянтин Кіц, Дмитро Шиповський, Роман Нежиборець, Павло Тимошенко, Олексій Ольховик, Андрій Бойко, іноземні оператори Фредерік Леклерк-Імхофф, П'єр Закжевський, Арман Солдін.
  • Інші кінематографісти: сценарист, актор, режисер кліпів Андрій Максименко, піротехнік Олександр Суворов, сценарист і перекладач Ілля Чернілевський, режисер монтажу Віктор Онисько, актори Паша Лі та Денис Бондарев, художник-декоратор Володимир Чорний.

На жаль, цей список ще далеко неповний і ми продовжуємо створювати серії.

Втративши їх, ми втратили потенціал. Вони могли б створити ще десятки фільмів – це тепер наше спільне завдання. Схилімо голови – вшануймо пам'ять. І вертаймося до праці.

"Україна в огні 2" ("Остання зйомка: Володимир Чорний"): дивіться серію 472

 

Чому не розкривають імена проєкту

Чи можете Ви розкрити імена авторів проєкту?

Прийде час і Ви дізнаєтеся першими. Між тим, вважаємо тисячі людей співтворцями. Невипадково ж написано, що творцем "України в огні 2" є народ України.

Водночас анонімність показує, що проєкт втрачає в популярності. Тобто, "Україна в огні 2" можливо була б популярнішою, якби мала фронтменів. Але, якби вони були усунуті, чи то втратили можливість творити, то не було б кіно.

Війна ще триває, тому діємо за принципом обережності чи відповідальності, який сформулював філософ Ганс Йонас: "Варто діяти так, щоб запобігти потенційній шкоді, навіть майбутнім поколінням, навіть якщо немає доказів про конкретні наслідки".

Ви зазначали, що "Україна в огні 2" має фестивальну історію. Розкажіть більше про участь серіалу на фестивалях та інших подібних заходах.

Так, серіал чи то його серії на весну 2023 року були номіновані на 10 кінофестивалях в Україні, Італії, США, Польщі, Угорщині, на Філіппінах і здобули дві нагороди. В Україні дві серії отримали нагороди на двох фестивалях.

Також "Україна в огні 2" у довгому та короткому списку – номінант на Національну премію Золота Дзиґа – це так званий український Оскар.

Водночас фестивальна історія – це не основне. Ми активно не просуваємо фільм на фестивалі, цей фільм – глядацький. Його основна нагорода – глядач.

Чи потрібні світу "криваві" перформанси на фестивалях, щоб нагадувати про війну

Якщо пригадати, на Каннському кінофестивалі українська блогерка Ілона Чорнобай вилила на себе червону фарбу, щоб привернути увагу до російських злочинів в Україні. Як Ви вважаєте, чи доречні зараз такі "криваві" перформанси на кінофестивалях?

Вони доречні, аби нагадати про те, що нас, українців, болить. Якою має бути міра "кривавості" – окреме питання. З одного боку, насильство для каннського кінодворянства допустиме на екрані (згадаймо, наприклад, титуловані в Каннах фільми "Автокатастрофа" Кроненберга чи інші – Міхаеля Ганеке, які люблять занурити публіку в насильство з кров'ю на відстані екрана), з іншого – недопустиме в реальному житті. Але це наша реальність й ми не можемо про неї мовчати. Чи не блюзнірство показувати й нагороджувати насильство на екрані та ігнорувати його джерела в житті?

Ілона Чорнобай облила себе штучною кров'ю у Каннах: дивіться відео

 

Можливо у 2025 році Каннський кінофестиваль варто провести в Краматорську чи то, принаймні, в Бучі?

З іншого боку, ми гості в Каннах, а які господарі хочуть неспокою? Є інформація, яку варто перевірити, що саме через насторогу таких акцій в Канни у 2023 році не відбиралися українські фільми.

Проте, треба визнати, що й у 2022 році дехто (від кого очікували) осоромився бездіяльністю у плані акцій, а дехто – заслужив повагу. Хтось ставить свою кар'єру вище за інтереси України. Це питання вибору, відповідальності.

Важливо, аби українська культура розвивалася в Україні та просувалася на чужині, бо там теж живуть десятки мільйонів українців та люди, які нами цікавляться. Іще, аби нас знали не лише як потужних воїнів, але й митців. Але для цього нам потрібно для початку стати українськими митцями, але не просто митцями з українським паспортом чи походженням. Це різні речі.

Як автор "України в огні 2" відгукується про російськомовних акторів

Що Ви думаєте про акторів, які не так давно грали в російських проєктах, а зараз з'являються в українських фільмах?

Загалом ставлюся з повагою і співчуттям до акторів, особливо актрис. З одного боку, в них є проблема заробітчанства, як і в багатьох українців. З іншого, є аспект особистісний. Багато хто з них має подружжя і дітей, які мають російське громадянство і походження. Багато українських кінематографістів, можливо навіть більшість, говорять у побуті російською. Пригадую, як вразило, коли на прем'єрі одного топового патріотичного фільму актор попросив вибачення за свою українську й перейшов на російську – це було у 2017 році. Й мені соромно називати прізвище, бо це шокує. Але це реальність.

Іще один приклад, який зараз обговорюється в кіноспільноті. Виникла нова кіноподія, яку ініціював колега, який, як розповідають, пов'язаний був із про/російськими інтересами, навіть не вміє вільно говорити українською. Цю подію назвали іменем одного з найвідоміших українських кінематографістів, колега навіть змінив своє ім’я на український манер, почав говорити українською. Виникає питання: Що це? Ми вже бачили подібне з кінофестивалями, які на словах заявляли одне, а показували фільми про інше. І це все під час війни. Хочеться вірити в краще, вірити по-християнськи в спокуту, вірити в добро, бо дійсно є потреба в об'єднанні в кіноспільноті.

А реальність навколо змінюється. І змінює людей. Багато хто почав говорити українською. Де тут лицемірство і пристосуванство, а де щира зміна світогляду – залишається питанням. Кожен має шанс на нього відповісти сам. 

Цікаво ще таке – раніше всі кінопроєкти України переважно були російськомовними. Ірма Вітовська в одному зі своїх інтерв'ю розповідала, що раніше українська мова в кіно не була урбаністичною, вважалось, що в місті люди розмовляють лише російською. Тому українці, які цікавляться вітчизняною індустрією, споживали контент російською. У час війни мовне питання гостро постало в суспільстві, зараз все більше і більше є саме української мови. Як гадаєте, яким має бути українське кіно, та й загалом контент, щоб повністю витіснити з нашого медійного простору все російське? І, щоб надалі воно не поверталося.

Важливо усвідомлювати, що українська мова й культура загалом – це питання національної безпеки. Україномовні дійсно, як відзначає Ірма Вітовська, відчували себе в Києві, чи то в багатьох інших русифікованих містах, як діаспора. Сподіваємося, ці часи пройшли.

Але, чи можливо примусом щиро прийняти українську мову як рідну? Це складне питання і коротка відповідь – лагідна українізація. Будь-яка така відповідь – неповна. Українка може закохати в себе, але народжені нею з іноземцем діти ще мають навчитися української. У кого і де? Закордонні українці з часом забувають мову – це досвід діаспори.

Між іншим, маємо і багаторічну дискусію про те, якою українською мовою спілкуватися на екрані. Одні вважають, що це має бути літературна мова, інші – допускають суржик як, так би мовити, мову народну. Далі, є ще спір – про яку літературну мову йдеться. Прихильники цих поглядів щиро й тихо не люблять один одного, критики бачать це як спір між ідеальним і реальним, насправді самі кінорежисери творять в обох напрямках. Головне, що українською – в різних її проявах.

Але чи йдеться лише про мову? У нас в Україні є мільйони етнічних росіян. Гляньте, вони повсюдно: прізвища підказують, навіть серед вищого керівництва. Українська кінотусовка теж значною мірою російськомовна чи етнічно російська. Актори вчили українську, але говорили вдома російською. Це при тому, що вони нерідко могли бути русифіковані українці. Але зараз настав час прозріння, шанс, точніше, на це прозріння – від усвідомлення.

Російськомовні українці (умовно кажучи, бо дехто вважає, що не може бути такого означення) думають, що розмовляти російською – це реалізація їхнього права, й це так – рідна мова – це право людини, чи не забувають вони про те, що російська мова – це зброя, яка теж може вбивати? Вони поступово прозрівають під звук російських ракет і артилерії, від того, що ймовірно більшість цивільних, які загинули в цій війні – російськомовні. Прозрівають, що російські бомби не обирають за мовною ознакою ("Україна в огні 2" має цикл "Бомби як вбивча російська культура"). Натомість російські військові готові вбивати лише за те, що людина, навіть не солдат, говорить українською.

Тож є шанс не лише на зовнішній, але й внутрішній поштовх до українства. Бо чи стає автоматично українцем той, хто переходить з російської на українську? Чи стає українцем той, хто одягає вишиванку? Мова – це необхідна умова, але чи достатня? Відповіді на ці питання під час війни – ціною в життя кожного з нас, нашого народу, нашого майбутнього.

"Україна в огні 2" ("Бомби як вбивча російська культура": Міни проти мирних жителів": дивіться серію 84