"Гомер не міг передбачити, що колись повернення додому означатиме шлях на війну", – інтерв'ю зі страткомом "Азову" та драматургом Олексієм Доричевським про виставу "Одіссея Меотида"
28 серпня, під звучання сигналів повітряних тривог у столиці, відбулась прем'єра вистави "Одіссея. Меотида". 24 Канал розповідає, які сенси, міфи та реальні історії стоять за створенням вистави про оборонців Маріуполя.
Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка та 1-й корпус НГУ "Азов" переосмислили класичний античний міф Гомера та досвід оборонців Маріуполя й створили виставу "Одіссея. Меотида", яка увійшла до постійного репертуару Театру. Прем'єра відбулась 28 серпня під звучання сигналів повітряних тривог у столиці. 24 Канал поговорив про те, чому повернення додому сьогодні пролягає через війну з авторкою ідеї, військовослужбовицею "Азову" Оленою Штокало і драматургом та військовослужбовцем "Азову" Олексієм Доричевським, п’єса якого лягла в основу вистави.
Навіщо театру говорити про війну
Навіщо військовим театр та культурні проєкти. Чи це дієво – говорити через мистецтво про війну?
Олена Штокало: "Взаємодія з культурним середовищем – це спосіб засвідчити досвід війни. Адже війна є максимально сенсотворчим процесом, в якому розкриваються як людські слабкості, так і найгероїчніші риси. Все це є величезним пластом дійсності, який просто не може залишатися неосмисленим.
Поки ми в цьому динамічному процесі, нам важливо самим розуміти, як ми його проходимо – і пояснити це світові так, щоб він не просто цікавився, а підтримував, вірив, що ми дійдемо до здійснення своїх клятв. Надважливо також не дозволити ворогу розказати нашу історію. Ми бачимо, яких успіхів Росія досягала в цьому від самого початку війни з 2014 року, і наскільки масштабувала та поглибила це все в контексті повномасштабної війни. Навіть документальні кадри з Маріуполя, Бучі та інших постраждалих міст перестали бути свідченнями – країна-агресор перетворила їх на матеріал в площині дезінформації.
Абсолютно страшною може бути ситуація, якщо ми зможемо повернути всі території, але не зможемо розказати, про що була ця війна, якою вона була, ким був наш ворог і ким були ми.
Тому це завдання, яке не терпить завершення війни. І хоча мистецька форма диктує нам певну дистанцію між подією і осмисленням, ми не можемо дозволити собі такої дистанції, тому що ми боремося прямо тут і зараз.
Олексій Доричевський: "Звісно, є. Яким чином ми ще можемо відрефлексувати, що з нами відбувається, як не через мистецтво?
Одне з правил НАТО – рефлексія після задачі. Що ми зробили добре, що невдало, що можна було б покращити. Мистецтво може дати узагальнену оптику на те, що відбувається із суспільством і окремо з індивідом. Театр, зокрема, дозволяє "програти" певні моменти і зрозуміти їхню суть.
Тому звертатись до мистецтва зараз не просто можна – навіть необхідно. Щоб бути свідомими, де саме у цьому процесі ми знаходимось".
Вистава "Одіссея. Меотида" в Театрі Франка / Фото Oli Zitch
Як стратком "Азову" бачить не лише інформаційний вимір війни, а й її культурний аспект?
Олена Штокало: "Ми досить довго були в пастці різних назв – інформаційна війна, гібридна війна. Зараз можемо цілісніше осягнути, що саме ворог намагався зробити. А намагався він змінити свідомість, поведінку не лише українців, а й наших партнерів і, власне, всього світу. Росія добивалася такого сприйняття нас як нації, держави і народу, яке їй потрібно. Вона добилася такого сприйняття себе, яке уможливлювало б її насильство, виправдовувало б його.
На жаль, в культурній площині ми поки не можемо дати симетричної відповіді, тому що Росія має бездонні ресурси і інвестує їх у те, що називає культурою. Ми ж є демократичною країною, в якій мистецтво все ще є мистецтвом і вільним виявом думки автора. Може здатися, що Росія має абсолютно виграшну позицію, але я б не поспішала з висновками.
Нам варто боротися та запобігати і цьому наступу, який, до речі, відверто називають наступом (йдеться про інтерв'ю Михайла Піотровського, директора музею Ермітаж у Санкт-Петербурзі, від 2022 року, урядовій "Російській газеті", в якому той трактував культуру як зброю в ході "спецоперації", – примітка редактора). Пора прокидатися, визнавати, як діє Росія, думати, що ми можемо цьому протиставити".
Олексій Доричевський: "Пряма користь від мистецтва рідко відчутна одразу, у моменті. Але є багато прикладів українських митців, чиї твори, створені під час сьогоднішньої війни, згодом відкривали двері дипломатії, фінансовій підтримці чи іншій партнерській взаємодії".
"Користь" від культурної активності часто випадає за рамки гучних здобутків у новинах, але вона є безумовно вагомою.
Вистава "Одіссея. Меотида" в Театрі Франка / Фото Oli Zitch
Війну вже неможливо пояснити новинами. Як може допомогти театр?
Олена Штокало: "Це, можливо, перша в історії людства війна, яка має настільки динамічне відображення у реальному часі, і це – величезний виклик, який ще належить осмислити. Театр, як і будь-які форми культури, не просто допомагає висвітлити війну. Це, можливо, єдина форма, здатна описати саму природу війни і людину на війні – не допоміжна функція, а основа розуміння. Зобов'язання для митця – не залишитись осторонь війни.
На відміну від новин, мистецтво дозволяє глибше і уважніше придивитись до того, що і як відбувається, якою є та реальність, в якій ми діємо. Це терапевтично, адже дає можливість відрефлексувати над питанням: "Хто я? Хто всі ми?". І це не спроба затягнути людей в перепроживання травматичного досвіду війни, а навпаки – перетворити нестерпно болюче на органічну, усвідомлену частину нашого існування.
Також це простір для суспільного діалогу про те, що ми розуміємо під поверненням, як ми маємо цього досягнути, в чому маємо повернути і повернутися, щоб нарешті сказати, що ми вдома, а це питання наріжне для всієї нації. Воно не терпить банальних декларацій, бо це простір надії, втрати і величезного болю. Але чим довше ми тримаємо цю перспективу, тим менше шансів у ворога, що нас переможе забуття – один з проявів смерті".
Олексій Доричевський: "Театр не буде нікому нічого пояснювати. Театр може запропонувати свій кут зору – або, краще, поставити питання: "Що це за явище?", "Як нам на нього дивитися?", "Що з нами відбувається в цей період?". Тим є унікальність і цінність театру, що це трибуна не для прокламацій, а для глибшого усвідомлення понять і процесів".
Вистава "Одіссея. Меотида" в Театрі Франка / Фото Oli Zitch
Як народжувалась "Одіссея. Меотида"
Як виникла ідея вистави? Чому саме антична "Одіссея"?
Олена Штокало: "Ідея вистави народилася органічно всередині підрозділу. Ми завжди інтуїтивно відчували, що наш шлях – це Одіссея в тому сенсі, що єдине наше прагнення – це повернутися додому, до точки, звідки все починалося. Для "Азову" – це Маріуполь. Маріуполь як набутий дім для дорослих людей, за який вони взяли відповідальність і продовжують її нести. І шлях додому лежить через надлюдські випробування, через бої, полон, забуття, смерть та безліч всього, що метафорично можна назвати подорожжю і шляхом.
Найвагомішою частиною "Одіссеї" як твору для нас є те, що герой здійснює шлях додому, здійснює величний акт повернення. Відмінність лише у тому, що ми живемо в світі, про який Гомер ще не знав, і тому не міг передбачити, що колись повернення додому означатиме шлях на війну. І що колись його доведеться здобувати, повертаючи, а не просто повертаючись.
Цей міф було обрано, зокрема, тому що це історія, яку пройшов підрозділ, і ширша історія України, нації, яка довгий час перебувала під колоніальним впливом, наразі повертає собі свій пантеон героїв, свою історію і право її розповідати. Історія підрозділу, як і історія України, доросла до міфу: людська боротьба, екзистенційні вибори, любов, побратимство – це вже вище за лінійну хроніку цієї війни. Хоч це і сучасні нам події, ми бачимо всі ознаки того, що залишається навічно. І ми вважаємо, що це гідне того, щоб бути піднесеним до рівня міфу. І обрано саме європейський класичний міф – фундамент європейського світосприйняття. Це наш спосіб сказати, що російсько-українська війна є частиною європейської історії".
Олексій Доричевський: "Це міф, який відомий всьому західному світу. Ми знайомимось із міфами Давньої Греції з дитинства. Я пам’ятаю, як дивився фільм в дитинстві з батьками, як мама переказувала мені міфи, пояснювала дивні ритуали з монетами на очах померлих. Ці культурні знаки зрозумілі інтуїтивно як нам, так і нашим друзям за кордоном.
Через спільно зрозумілі символи ми можемо відчути, що відбувається зараз з нами в Україні. І принаймні уявити, що переживали бійці в Маріуполі. Бажання повернутися додому, співчуття, любов до ближніх – прості і зрозумілі почуття. Тому історія Одіссея допомагає розказати історію "Азову"".
Вистава "Одіссея. Меотида" в Театрі Франка / Фото Oli Zitch
Що найскладніше у процесі роботи над виставою? Як поєднуються військова дисципліна і творчість?
Олена Штокало: "Це виклик для всіх сторін: для підрозділу, який уперше створює культурний продукт такого масштабу, і для театральної команди, яка вперше настільки близько співпрацює з військовими.
Ідея вистави належить "Азову"; драматург – наш військовослужбовець; головну роль також виконує військовослужбовець. Це акт спільної творчості. Найцікавіше саме те, як військовий і цивільний світи співпрацювали, і наскільки глибоко цивільна команда змогла прожити досвід, який приніс військовий світ.
Вся творча команда підійшла до роботи з відповідальністю й відкритістю – до болю, до документальної основи, до військових традицій, які ми намагалися передати. Ми провели години у спільних обговореннях: азовці розповідали свої історії, а команда слухала, як переживалися певні події, щоб відтворити це на сцені. Кожен герой вирізьблювався в процесі – Олексій говорив з військовими та їхніми родинами, і це був не набір документальних історій, зданих режисеру, а щирий діалог, у якому самі військові шукали відповідь на питання, яким є герой, якого ми описуємо".
В основі всього – взаємоповага: повага корпусу до того, як ми, цивільні, розуміємо цю війну, і наша повага до мистецтва як вільного простору для інтерпретації.
Олексій Доричевський: "У творчості завжди найскладніше – бути чесним із собою. І ця вистава – не виняток. У нас немає досвіду, як говорити про себе в таких умовах. І, по суті, треба було вигадувати нову творчу мову, як говорити про війну і переживання війни всередині.
Це перший театральний проєкт для страткому "Азову", тому багато нюансів були новими. Як не дивно, військові принципи і підготовка допомагали процесу, а не ускладнювали його. Ми звикли уявляти військову дисципліну на радянський зразок, але "Азов" уже багато років розвивається за стандартами західних союзників, де кожен учасник процесу має право голосу і свою зону відповідальності, і водночас – високий рівень вимог і дисциплінованість. Ці якості підтримують творчий процес".
Вистава "Одіссея. Меотида" в Театрі Франка / Фото Oli Zitch
Міф і реальність на сцені
Далі – розмова з драматургом Олексієм Доричевським
Чи є у виставі конкретна деталь – фраза, предмет, спогад – яка потрапила туди буквально, без переосмислення? І де взагалі проходить та межа, коли ви зрозуміли, що щось краще залишити міфом, а не переносити на сцену буквально?
Два – це один, один – це нуль.
Випадково у виставі з’явилася фраза "Два, ні, три"! Що саме вона значить, побачите у виставі. Такий маленький хук (сміється). Але потім ця фраза призвела до того, що ми додали у виставу звичну для "Азову" фразу: "Два – це один, один – це нуль". Вона про те, що сила лише в команді.
Щодо міфу – вся структура тексту є балансуванням між традиційним міфом і сучасною простою історією.
Поки світ дивиться голлівудську "Одіссею", ви розповідаєте свою – про Азовське море і дорогу додому. Чому саме зараз важливо, щоб цей міф теж прозвучав – українським голосом?
Бо ми не маємо забувати про наше обов’язкове повернення. А це можливо лише тоді, коли ми пам’ятаємо, хто ми такі. Коли не зраджуємо собі. Коли віримо.
Про що болить і хто за текстом
Тема повернення додому – больова точка, на яку доводиться натискати, аби привернути увагу до військовополонених. Чому вже недостатньо говорити лише про бійців і необхідно шукати підходи до суспільства через особисті травми?
Бо так є. У кожного українця зараз достатньо проблем. Ми так чи інакше замикаємось у своїх бульбашках. Наше завдання – розширювати відчуття дому, відчуття сім’ї серед всіх українців. Й акцентувати, що це наша спільна мета – повернути тих, хто зараз у полоні, додому.
Як бойовий досвід впливає на бачення, чи поглиблює його, чи, навпаки, паралізує?
Війна змінює оптику на все. Сама природа реакції змінюється. Змінюються патерни взаємодії зі світом. Змінюється світогляд не лише як драматурга, а й як людини. Тому не можна сказати, що щось поглиблюється, а щось закривається. Воно зміщується. Стає інакшим.
Що глядач, за задумом драматурга, має винести з собою з вистави?
Щоб глядач трохи зазирнув всередину себе. На мить. Відчути, що там з ним/нею відбувається. Це вже було би непогано.