Параджанов фарбував дерева, а Миколайчука не хотіли брати: як створювали "Тіні забутих предків"

24 Канал розбирається, чому цей фільм досі очолює список найкращого українського кіно, а Гарвард змушує майбутніх кінознавців дивитися його в обов'язковому порядку.

Сюжет фільму "Тіні забутих предків"

В основі фільму – однойменна повість Михайла Коцюбинського, і романтики тут рівно стільки, скільки й трагізму. Молодий гуцул Іван Палійчук закохується в дівчину на ім'я Марічка, от тільки їхні родини ворогують, тож про спокійне щасливе життя разом мова не йде.

Доля, яка не надто церемониться з головним героєм: втрата коханої, спроби заповнити цю порожнечу іншим життям і весь той набір гуцульських обрядів, вірувань і символів, які перетворюють особисту драму на щось значно більше за просту історію кохання. 

Тут вам і містика, і фольклор, і той рідкісний випадок, коли етнографія на екрані виглядає не як музейний експонат, а як живий, дихаючий світ.

Історія створення фільму "Тіні забутих предків".

Як знімали фільм "Тіні забутих предків" / Фото Кадр з фільму

Почалося все цілком офіційно – у грудні 1962 року художня рада Київської кіностудії ім. Довженка затвердила сценарій до сторіччя від дня народження Коцюбинського. Здавалося б, звичайне "ювілейне кіно". Але Параджанов ювілейне кіно знімати не збирався в принципі.

Сценарій режисер писав разом із Іваном Чендеєм, живучи в його родині майже місяць – навчав господиню робити голубці з виноградного листя і до другої ночі розповідав про технологію написання сценаріїв. При цьому влучно жартував щодо звинувачень в українському буржуазному націоналізмі, нагадуючи, що за національністю він вірменин, тож така претензія до нього просто не пришиється.

Знімальний процес тривав майже півтора року – з травня 1963-го по жовтень 1964-го, переважно в селі Криворівня на Івано-Франківщині, де свого часу і сам Коцюбинський писав повість. 

Параджанов буквально розчинився в гуцульській культурі: вивчав храми, ходив на хрестини й похорони, і, за власними словами, усе, що глядач бачить на екрані, справді відбувалося насправді. А ще режисер відкрито визнавав: він хотів зняти не чергове ювілейне кіно, а щось глибше – і, вочевидь, йому це вдалося.

Цікаві факти фільму "Тіні забутих предків"

Іван Миколайчук у фільмі "Тіні забутих предків" / Фото Кадр з фільму

• Головного героя мало не зіграв зовсім інший актор. Спочатку на роль Івана Палійчука розглядали московського актора Геннадія Юхтіна, а Івану Миколайчуку дозволили пройти проби радше з поваги до його вчителя. Параджанов навіть вважав, що не варто витрачати плівку на молодого актора. Але коли Миколайчук під час проб перехрестився і почав говорити з такою щирістю, що враженого оператора Юрія Іллєнка довелося буквально наздоганяти режисера, який уже пішов з павільйону, – усе змінилося миттєво.
• Головну героїню обрали за кілька секунд на вулиці. Лариса Кадочникова на той момент працювала в московському театрі "Соврємєннік" і жодного стосунку до кіно не мала. Побачивши її на вулиці, Параджанов вигукнув "О, Марічка!" – і роль дісталася їй практично без проб. Ця зустріч не лише подарувала фільму головну героїню, а й повністю змінила життя самої акторки – вона переїхала в Україну назавжди і стала українською артисткою.
• Режисер і оператор мало не влаштували справжню дуель. Творчі суперечки між Параджановим та оператором Юрієм Іллєнком доходили до того, що одного разу вони домовилися стрілятися на старовинних гуцульських пістолетах на мосту через Черемош. Річка розбушувалася й знесла міст, дуель не відбулася, а ввечері, переглянувши перші проявлені плівки, чоловіки просто обнялися – і за словами Іллєнка, продовжили сваритися далі.

Цікаві факти про фільм "Тіні забутих предків" / Фото Кардр з фільму

• Заради однієї сцени акторів обливали крижаною водою десятки разів. У сцені прощання Івана й Марічки йде дощ – знімання проходили на початку жовтня, поливальна установка лила воду температурою 2 градуси, а актори витримали близько десяти дублів. Не найкомфортніші умови праці, але результат вийшов саме таким, яким його хотів бачити режисер.
• Скелі, пофарбовані синькою, – це не легенда. Для сцен потойбічного світу срібну фарбу наносили не лише на обличчя акторів, а й на листя дерев. Друг Параджанова згадував, як через кілька років побачив під Косовом скелі, ніби пофарбовані синькою, – і сам режисер зізнався, що це залишки тієї самої фарби, яку так і не змило дощами.
• Успіх фільму приписали мольфару. Останній відомий гуцульський мольфар Михайло Нечай, який консультував Параджанова щодо гуцульської автентичності, натякав, що всесвітнє визнання "Тіней" – це не випадковість, а результат справжніх карпатських чарів. Найкраща відповідь на запитання "як пітчити фільм інвесторам", яку тільки можна уявити.

Історія створення фільму "Тіні забутих предків" / Фото Кадр з фільму

• Ярмо на шиї молодих обурило гуцулів настільки, що дискусії тривали днями. Такого весільного обряду в реальності не існувало – Параджанов вигадав його сам, аби символічно показати тягар нерівного шлюбу. Місцеві боялися, що глядачі вирішать, ніби це справжня гуцульська традиція, і засоромляться на весь Радянський Союз.
• Трембіти летіли бізнес-класом, яким сучасні пасажири й не мріяли б. Щоб записати автентичне звучання, довелося везти з Карпат до Києва з десяток трембіт – довжелезних інструментів до 8 метрів кожен, які фізично не влазили в пасажирський салон. За спогадами Мирослава Скорика, довелося підганяти до літака ще один трап і заштовхувати трембіти боком, немов якийсь особливо впертий негабаритний багаж. Результат того вартий: саме ці записані в Києві трембіти урочисто звучать на самому початку фільму – і навряд чи хтось із глядачів здогадується, скільки логістичних мук стоїть за цими кількома секундами.
• Прем'єра фільму стала актом громадянської мужності. На показі 4 вересня 1965 року в кінотеатрі "Україна" літературний критик Іван Дзюба, аспірант Василь Стус і журналіст В'ячеслав Чорновіл закликали глядачів піднятися на знак протесту проти арештів українських інтелектуалів того літа. Під підготовленим листом протесту тоді підписалося 140 людей – сміливість, яка коштувала чимало у ті часи.

До речі, українське кіно вже майже сто років дивує світ. Нещодавно одна зі стрічок, знята ще у 1929 році, знову потрапила до престижного списку найкращих фільмів усіх часів, який укладають голлівудські кінокритики.