Протягом цих днів організатори та відвідувачі фестивалю не лише переглядали важливі кіноісторії, а говорили про боротьбу за європейське майбутнє, єдність, опір ворогу та щоденну працю задля перемоги, пише 24 Канал. Які фільми показали на фестивалі та чому вони важливі – розповідаємо далі.

Теж цікаво Досі мрію про велику роль у великому кіно, – інтерв'ю з Євгеном Лісничим про зйомки та особисте життя

"Санаторій"

Саме з цього фільму стартував 22 Мандрівний Docudays UA. Учасникам події вдалося не лише подивитися стрічку, а й поспілкуватися з її творцями – режисером Гарою О'Рурком і фіксером Сергієм Солодьком. Під час дискусії говорили про фільм, історії його героїв, про довіру, яка народжується між камерою та людьми. Ірландський режисер зізнався, що його вразила не лише стійкість українців, а й наш гумор, який не зникає навіть у найтемніші часи.


Розмова з Гарою О'Рурком / Фото Ярослав Табінський

"Моя золота дитина"

Це документальна стрічка нідерландського режисера Маартена де Шуттера, яка точно близька кожному українцю. Мама Маартена – феміністична антропологиня та активістка за права людей, що живуть із ВІЛ. Жінка загинула в малазійському "Боїнгу" рейсу МН17, який збили росіяни. Маартен зізнався, що робота над цим фільмом була дуже складною для нього, однак він прагне зберегти пам'ять про маму і знайти сили жити далі.


Розмова з Маартеном де Шуттером / Фото Ярослав Табінський

"Остання пісня з Кабула"

У програмі фестивалю була ще одна надзвичайно зворушлива стрічка режисерів Кевіна Макдональда та Рухі Хаміда – "Остання пісня з Кабула". Це історія про афганських дівчат-сиріт, чию музичну школу закрили після захоплення влади Талібаном. Вони вимушено покинули рідний дім, втекли до Португалії, де починають своє життя з чистого аркуша. І там, далеко від рідної землі, дівчата знаходять голос у музиці.


Перегляд фільму "Остання пісня з Кабула" та дискусія / Фото Ярослав Табінський

"Свідки. Полон вбиває"

Тема реінтеграції та реабілітації чоловіків і жінок, які повернулися з російського полону, цього року була однією з пріоритетних для обговорення на подіях Мандрівного.

У Львові переглядали фільм "Свідки. Полон вбиває" режисерок Тетяни Симон та Марини Кронглевської. До дискусії після перегляду долучилися люди, які безпосередньо знають, що означає життя після полону, очікування на звістку від рідних чи боротьба за пам'ять. Того вечора в URBAN бібліотеці був відвертий діалог, підтримка та спільне осмислення того, як ми можемо допомогти тим, хто пережив полон і як підтримувати родини, рідні яких досі в російській неволі.

"Як пройшли мої літні канікули?"

Режисер Антоніо Лукіч зняв фільм про те, що кожен з нас колись писав у творах. Йому стало цікаво, як підлітки в сучасній Україні проводять своє літо, як діти з різних куточків України відчувають життя.

"Фіуме або смерть!"

У фільмі режисера Ігоря Безіновича йдеться про те, як у 1919 році італійський поет, денді й апологет війни Ґабріеле Д'Аннунціо захопив Фіуме. Мешканці Фіуме – міста, яке нині називається Рієка, – переказують і переосмислюють цю химерну історію 16-місячної окупації у безжально правдивій, але безумовно панківській кіноподорожі.

Під час дискусії після перегляду фільму говорили про свободу, вибір та відповідальність.


Перегляд "Фіуме або смерть!" / Фото Ярослав Табінський

"Скло – моє нереалізоване життя"

У цьому фільмі режисер Рогір Капперс показав свою дуже особисту історію. У дев'ять років він мав велику мрію – стати відомим музикантом, який грає на скляному органі. Уже понад 30 років чоловік працює в документалістиці, але саме ця стрічка стала першою автобіографічною. У фільмі є теми, що близькі кожному: дорослішання і пошук себе, кризи середнього віку, стосунки із батьками та дітьми.

Після перегляду в глядачів було багато питань до режисера, які вдалося обговорити. А також присутні ділитися своїми думками та переживаннями.

Розмова з режисером Рогіром Капперсом / Фото Ярослав Табінський

"Де мій бронік?"

Це фільм Дар'ї Пенькової – молодої операторки, яка повертається з Німеччини в рідну Дружківку, що на Донеччині. Дівчина не була вдома понад два роки і одразу на вокзалі зустріла давнього друга Андрія, з яким колись знімала документальний фільм. Ба більше, між ними є взаємна симпатія. Дар'я познайомилася з командиром взводу Андрія, який тепер є військовим, а також потрапила у вир внутрішніх конфліктів з побратимами. Коли Андрія поранили на фронті, його цінні речі – бронежилет і каску – мали забрати побратими, які, однак, виявилися недостатньо дисциплінованими й втратили ці речі.

"У серці долини – спів"

У рамках останнього кінопоказу цьогорічного Мандрівного Docudays UA у Львові переглянули стрічку режисера Натана Феґана. За сюжетом, у пастці нескінченного жаху тривалого ув'язнення в одиночній камері три в'язні шукають відради й виходу в безмежних просторах власної уяви.

22 Мандрівний Docudays UA у Львові: головне про фестиваль

  • Афішу фестивалю створив художник Олександр Грехов. Скатертина, кавун, хлібина, букет на столі – це зізнання в любові до рідної землі, її родючості, творчої енергії людей, які тут живуть. А скриня з мінералами – те, що може стати символом успіху та гарантій безпеки.
  • Цьогорічний фестиваль присвятили світлій пам'яті Тетяни Кулик, яка раптово пішла з життя 29 липня 2025 року. Тетяна була частиною команди ГО "Докудейз", координаторкою Департаменту з розвитку мереж. Людина, яка вкладала своє велике серце у щорічний Мандрівний фестиваль і в щоденну роботу Мережі кіноклубів DOCU/CLUB, допомагала іншим відчути в собі силу робити важливі речі та змінювати світ довкола себе на краще.
  • З конкурсних і позаконкурсних програм 22 Docudays UA для Мандрівного відібрали 10 документальних стрічок із 11 країн світу: три з них зняті в Україні або в копродукції з міжнародними партнерами, сім – в Ірландії, Франції, Нідерландах, Великій Британії, Хорватії, Італії, Словенії, Катарі, Португалії та Іспанії. У Львові показали 9 з 10 цих фільмів.
  • Усі стрічки цьогорічної програми мали адаптовані субтитри, що передають у тексті не лише репліки героїв/-нь, а й решту звуків, як-от музику, кроки чи шум дерев.