В інтерв'ю для 24 Каналу відомий кінорежисер та продюсер Олексій Комаровський, розповів, чому українське кіно переживає один із найсильніших періодів за всю історію незалежності.
Чому глядач нарешті почав довіряти вітчизняним стрічкам, чи реально конкурувати з Netflix і Голлівудом, чому фільм починається не зі сценарію, а з питання, та які міфи про українське кіновиробництво давно час зруйнувати.
Режисер назвав головний міф про українське кіно, в який досі вірять
Олексій Комаровський / Фото Олексій Комаровський
За останні кілька років українське кіно зробило великий крок уперед. На вашу думку, що стало переломним моментом? Чому саме зараз глядач почав більше довіряти українським стрічкам?
Переломний момент настав тоді, коли надскладні часи змусили шукати нові шляхи розвитку українського кіно.
Уявіть воду. Джерело намагаєшся заткнути – а вона все одно знайде шлях. Якщо ця вода чиста і має силу, вона прорветься, куди б її не заганяли. З українським кіно сталося те саме. Старі схеми – хто цільова аудиторія, на кого рівнятися – просто перестали працювати. І замість того, щоб намагатися відновити те, що вже не працює, ми почали шукати нове джерело – своє, українське. Довіра глядача з'явилася саме тому, що це не відновлена стара труба, а нове чисте джерело, яке справді прорвалося.
Глядач почав більше довіряти українським стрічкам, бо нарешті побачив не копію, а оригінал. Наше кіно перестало вдавати із себе щось інше. Наші кіномейкери додали нові акценти, нові фарби, нові теми й сенси. І, до речі, я особисто дякую українському глядачу за шанс, за довіру, за увагу і за критику.
Сьогодні український глядач має доступ до будь-якого світового контенту – від Netflix до голлівудських прем'єр. За рахунок чого українське кіно може не лише конкурувати, а й перемагати в боротьбі за його увагу?
Бюджетами ми не можемо конкурувати з Netflix і Голлівудом. Ми можемо дивувати автентичністю та власними деталями.
У мене є принцип, який я виніс ще з майстерні у кіношколі: кількість подробиць в одиницю часу. Голлівуд може дозволити собі масштаб. Але масштаб без правди – порожній. Український фільм не може конкурувати вибухами, зате може конкурувати впізнаваністю: коли глядач бачить під'їзд, у якому виріс, чує інтонацію, яку чув від бабусі, – це також б'є прямо в серце. Глибина доповнює масштаб. А головне – ми створюємо для глядача вибір, асортимент українських фільмів.
Який найбільший міф про створення українського кіно ви б хотіли спростувати?
Міф – що це робиться на ентузіазмі й чистому фанатизмі, без системи.
Ззовні здається, що "зібралися ентузіасти й зняли на коліні". Насправді за кожним проєктом – календарний план на місяці вперед: девелопмент, препродакшн, продакшн, постпродакшн – усе розписано буквально по днях. Я зараз паралельно веду проєкти, де чітко визначено: розробка – з лютого по березень, зйомки – квітень–травень, постпродакшн – до вересня. Це індустрія, а не гурток за інтересами. Тому коли мене питають: "Як потрапити в кіно?", я відповідаю: "Потрапляють у халепу. А щоб працювати в кіно, треба вчитися, ризикувати, практикувати й отримувати багато відмов".
Що глядачі ніколи не бачать: режисер розкрив закулісся створення фільму
Олексій Комаровський / Фото Олексій Комаровський
З чого насправді починається великий фільм – і скільки в середньому минає від першої ідеї до початку знімань? Якби глядач міг побачити весь шлях фільму від ідеї до прем'єри, який етап здивував би його найбільше?
Фільм починається не з ідеї, а з питання, на яке в тебе ще немає відповіді.
Ідея – це дешево. Ідей у кожного по десять на тиждень. Фільм починається тоді, коли ти знаходиш питання, яке не дає спокою, і розумієш, що відповісти на нього можна тільки історією. Від першої ідеї до зйомок у мене може минути два-три роки, а може й пів року.
Один із проєктів, над яким я зараз працюю, планую випустити аж у 2027 році. Перед зніманням – цілий рік публічної підготовки аудиторії: кастинг наживо, "кімната акторів", лабораторія стилю, залаштунки. Думаю, саме цей етап здивував би глядача найбільше – що фільм починають "показувати" задовго до того, як він узагалі знятий. Це буде фільм про підлітків і їхні проблеми світового масштабу, тому ця тема мені особливо близька – я й сам це ще добре пам'ятаю.
Наскільки часто роль пишеться вже під конкретного актора?
Рідко. І здебільшого – свідомо рідко.
Писати під конкретне обличчя – це зручно, але це звужує пошук. Мені цікавіше відкривати обличчя, яких глядач ще не бачив, ніж підганяти текст під знайомого актора. Тому в нас регулярно проходять відкриті кастинги. Не тому, що "немає зв'язків", а тому, що правда часто ховається серед невідомих, а не серед перевірених.
Успішне кіно – це завжди результат роботи великої команди. Як вам вдається об'єднати десятки людей із різними поглядами навколо однієї ідеї й зробити так, щоб усі працювали на спільний результат?
Красиву концепцію можна презентувати за годину. Але коли режисерка, сценаристка, продюсер і ще десяток людей відповідають кожен за свою частину роботи й знають, що від них залежить результат інших, – ось тоді з'являється команда, а не набір найманих рук. Моє завдання – і надихнути, і розподілити спільну відповідальність так, щоб кожен розумів: саме з ним цей фільм стане успішним.
Яку професію в кіно глядачі найбільше недооцінюють?
Найбільше недооцінюють тих, хто відповідає за правдивість деталей на майданчику. Глядач запам'ятовує режисера й акторів, іноді – оператора. А от людину, яка стежить, щоб форма, зброя, побут чи репліка були такими, як у реальному житті, не помічає ніхто. До того моменту, поки вона не помилиться. У проєктах, де є спецтехніка, силові структури чи професійний контекст, саме такі консультанти рятують фільм від фальші, яку глядач відчуває, навіть не розуміючи, чому саме йому "не віриться".
Що на зйомках майже завжди йде не за планом? Як режисер ухвалює рішення в такі моменти?
Погода, техніка, стан акторів, тварини в кадрі – щось завжди піде не так. Це закон, а не виняток. Рішення в такі моменти ухвалюються швидко й без права на паніку. Режисер або тримає нерв групи, або втрачає день зйомок. Я завжди виходжу з того, що зірваний план – це не катастрофа, а перевірка того, наскільки міцна в тебе історія. Якщо вона тримається навіть тоді, коли все посипалося, – значить, вона написана правильно.
Найдивніший або найкумедніший випадок на майданчику, який зрештою покращив фільм?
У кожному моєму фільмі були такі випадки. Найчастіше це результат нашої спільної імпровізації з акторами. Але була сцена, яку покращила саме погана погода. Ми планували знімати біля моря в сонячний день, але був штормовий вітер, важкі хмари й холодна вода. І це додало сцені глибокого драматизму.
Іноді найкращу сцену вигадує не сценарист, а той, хто взагалі не читав сценарію. Найчастіше це стосується непередбачуваних учасників зйомок – тварин, дітей чи масовки. Вони роблять щось поза планом, і саме це "поза планом" залишається у фінальному монтажі, бо воно живіше за будь-яку репетицію.
Яким має стати українське кіно завтра
Олексій Комаровський / Фото Олексій Комаровський
Олексію, у вас за плечима вже кілька масштабних кінопроєктів. Якому етапу створення фільму ви сьогодні приділяєте найбільше уваги? Чи є момент, який найчастіше недооцінюють, хоча саме він визначає долю стрічки?
Найбільше уваги я приділяю найпершому етапу – роздумам, кому і для чого потрібен цей фільм. Не хочеться витрачати рік життя даремно. І останній рік я витратив на дитяче кіно. На жаль, в Україні дуже багато дітей не можуть дозволити собі похід у кінотеатр або просто не мають до нього доступу. Тому сьогодні я працюю над тим, щоб мій дитячий фільм-фентезі "Хрещатик 48/2" прийшов до дітей усіма можливими шляхами, і тому ми зробили національний безкоштовний Кінотур по дитячих таборах і центрах, в якому фільм подивилися тисячі дітей. Створили національну ініціативу разом з Міністерством культури та Держкіно "КІНО&КНИГИ" – коли дитяче кіно прийшло у бібліотеки країни. Більше 150 бібліотек протягом літа показують фільм "Хрещатик 48/2" всім бажаючим дітям безкоштовно. А це близько 10 тисяч дітей. І зараз ми працюємо над новою ініціативою "КІНО&УРОК" – коли наш дитячий фільм прийде в українські школи на початку року. Коли сотні тисяч дітей побачать український фільм, якщо вони сміятимуться, переживатимуть, запам’ятають його героїв і понесуть ці емоції далі – для мене це і є справжній успіх. Бо в дитячому кіно головний показник – не касові збори.
Яким ви бачите українське кіно через п'ять років? Що має змінитися, щоб українські прем'єри ставали подією не лише в Україні, а й далеко за її межами?
Таким, яке викликатиме бажання хоча б раз на місяць приходити до кінотеатру. Це, мабуть, моє найбільше бажання. Щоб українська прем'єра була не подією раз на рік і не приводом "підтримати своїх" із почуття обов'язку, а справжнім бажанням і доброю традицією.