Українське кіно без стереотипів: як кінематограф формує сучасний образ України у світі – інтерв’ю з Анною Мачух
Анна Мачух, генеральна директорка Одеського міжнародного кінофестивалю, що відбудеться з 27 серпня по 4 вересня 2026 року, розповіла про сучасний український кінематограф.
Анна Мачух, генеральна директорка Одеського міжнародного кінофестивалю, що відбудеться з 27 серпня по 4 вересня 2026 року, в інтерв'ю 24 Каналу розповіла, як українське кіно може змінювати стереотипне сприйняття України у світі.
Чому в кіноісторіях важливо говорити не лише про війну, яку роль у культурній дипломатії відіграють кінофестивалі та чому саме різноманітність українського кіно може стати ключем до формування нового образу держави.
Україна очима світу: від "пострадянської" до "країни війни"
Які стереотипні уявлення про Україну досі залишаються найпомітнішими у міжнародному кінематографічному середовищі та звідки вони походять?
Я думаю, що одна з наших головних проблем полягає в тому, що впродовж дуже тривалого часу Україна була недостатньо представлена у світовому культурному просторі власним голосом. Про нас часто розповідали інші – передусім Росія, яка десятиліттями привласнювала українських митців, історію та культурні явища і водночас формувала уявлення про Україну як про частину російського культурного простору. Наслідки цього ми бачимо досі, коли за кордоном доводиться пояснювати, чому певні режисери, актори, письменники чи художники, яких роками називали "російськими" або "радянськими", насправді мають безпосередній стосунок до української культури.
Існує й інший набір стереотипів: Україна як пострадянська, бідна, травмована країна десь на периферії Європи. Після 2014 року до нього додався образ країни війни, а після 2022-го він закономірно став домінантним. Це зрозуміло, адже сьогодні Україна переживає найбільшу війну в Європі з часів Другої світової, і вона визначає життя мільйонів людей. Проблема виникає тоді, коли війна стає єдиною оптикою, через яку світ дивиться на Україну.
Кіно може цю оптику розширити, тому що воно показує не абстрактну державу, а людей. Сучасний Київ, Одесу, Львів чи Харків, наш гумор, стосунки, поколіннєві конфлікти, музику, професійне середовище, молодь, сім’ї, наші суперечки про минуле й уявлення про майбутнє. Саме з таких історій, зрештою, складається значно складніший і правдивіший образ країни.
Наскільки українське кіно за кордоном досі сприймається переважно через контекст війни? Чи існує ризик, що це звужує уявлення про українську культуру?
Безумовно, сьогодні війна залишається головним контекстом, у якому світ говорить про Україну, і було б дивно очікувати іншого. Війна визначає наше повсякденне життя, змінює людей, міста, родини, саму структуру суспільства. Українські митці живуть усередині цієї реальності, тому вона природно присутня в їхніх роботах.
Ба більше, я б дуже обережно ставилася до закликів "менше говорити про війну". Поки війна триває, Україна має боротися за увагу світу. Документальне кіно сьогодні виконує надзвичайно важливу функцію свідчення. Воно фіксує те, що відбувається, персоналізує статистику, протистоїть російській пропаганді та залишає матеріал для історичної пам’яті. "20 днів у Маріуполі" – найочевидніший приклад того, наскільки потужним може бути вплив кіно в цьому сенсі.
Ризик виникає не через те, що українці багато розповідають про війну. Він виникає тоді, коли міжнародний ринок починає очікувати від українського автора лише війни, а інші українські історії здаються йому недостатньо "українськими". Тоді формується новий стереотип: якщо фільм з України, він обов’язково має бути про фронт, окупацію або травму.
Ми не повинні потрапити в цю пастку. Українська культура значно більша за війну, хоча війна зараз є невіддільною частиною нашого досвіду. Нам потрібно одночасно документувати її і створювати кіно про все інше, з чого складається життя. Коли український режисер знімає комедію про двох братів, драму про дорослішання чи фантастичну історію, це теж культурна дипломатія. Можливо, навіть особливо важлива, тому що вона повертає Україні право бути в очах світу не лише територією трагедії, а й живою сучасною європейською країною.
Від стереотипів до власного голосу: яким стає українське кіно
Наскільки українському кіно за останні роки вдалося відійти від образів, із якими Україну традиційно асоціювали за кордоном?
Дуже суттєво. І, на мою думку, одна з найбільших змін полягає навіть не в тематиці фільмів, а в тому, що українське кіно дедалі впевненіше говорить про Україну зсередини, а не намагається відповідати очікуванням зовнішнього глядача.
Ми бачимо надзвичайно різне українське кіно. Є авторські драми, документалістика, комедії, історичні картини, анімація, трилери, воєнне кіно. Є фільми про Крим і Донбас, про українські міста й села, про кримських татар, про культуру та історичну пам’ять, але водночас є історії про кохання, дорослішання, самотність, родину, кар’єру – тобто про універсальний людський досвід.
Показовою для мене є і міжнародна траєкторія українських фільмів. Наше кіно регулярно представлене на найбільших світових фестивалях; українські автори отримують нагороди; фільми купують міжнародні дистриб’ютори та платформи. "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова отримав перший в історії України Оскар. "Мавка. Лісова пісня" стала прикладом української анімації, здатної працювати з масовою міжнародною аудиторією.
Тобто поступово відбувається дуже важливий перехід: Україна перестає бути лише місцем, де відбуваються певні драматичні події, і стає суб’єктом, який сам створює історії про себе. Для мене це одна з ключових ознак культурної суб’єктності.
Які жанри та теми, на вашу думку, можуть найбільше допомогти показати світові різноманітну сучасну Україну — комедії, драми, історичне кіно, жанрові фільми?
Я б не обмежувала це конкретним жанром. Навпаки, нам потрібна максимальна жанрова різноманітність, тому що неможливо подолати стереотипний образ України, замінивши один домінантний тип фільмів іншим.
Нам потрібні документальні фільми про війну, тому що вони фіксують реальність, свідчать про російські злочини та зберігають нашу пам’ять. Потрібне історичне кіно, тому що величезні пласти української історії досі або невідомі світові, або відомі через російську та радянську інтерпретацію. Але нам так само потрібні комедії, романтичні історії, детективи, трилери, горори, фантастика, анімація, сімейне кіно.
Особливо важливим я вважаю розвиток жанрового кіно. Жанр дозволяє говорити з міжнародним глядачем зрозумілою кінематографічною мовою, не відмовляючись від власної ідентичності. Людина в Іспанії, Франції чи Канаді може прийти подивитися хороший трилер або комедію не тому, що відчуває обов’язок підтримати Україну. Вона просто хоче побачити хороше кіно – і через нього несподівано відкриває для себе українське місто, українську музику, наших акторів, гумор, спосіб мислення.
Це дуже важлива зміна. Ми повинні прагнути ситуації, коли українське кіно за кордоном дивляться не лише тому, що воно українське і світ солідарний з нами, а тому, що це конкурентне, цікаве кіно.
І тут немає протиріччя між культурною дипломатією та індустрією. Найкраща культурна дипломатія – це культура, яка сама викликає інтерес.
Кіно як культурна дипломатія
Яку роль у процесі висвітлення України за кордоном відіграють українські кінофестивалі та, зокрема, Одеський міжнародний кінофестиваль?
Кінофестиваль – це не лише місце, де глядачі дивляться фільми. Це точка зустрічі національного кінематографа з міжнародною індустрією: продюсерами, режисерами, фестивальними програмерами, дистриб’юторами, сейлз-агентами, журналістами. І саме ці професійні контакти часто визначають подальше життя фільму.
Для українського кіно сьогодні це особливо важливо. Ми маємо не лише створювати хороші фільми, а й забезпечувати їм шлях до міжнародного глядача. Фільму потрібні фестивальна прем’єра, міжнародний продаж, дистрибуція, професійна дискусія навколо нього. Без цієї інфраструктури навіть дуже сильна картина може залишитися майже непоміченою за межами країни.
Одеський міжнародний кінофестиваль від початку створювався як майданчик, що поєднує українську та міжнародну кіноіндустрії. Для нас принципово важливо показувати сучасне українське кіно в міжнародному контексті, знайомити іноземних професіоналів з українськими авторами та створювати можливості для партнерств. Після початку повномасштабної війни до цього додалася ще одна функція – підтримувати присутність України у світовому кінематографічному порядку денному.
При цьому я вважаю важливим, щоб міжнародна розмова про українське кіно не обмежувалася лише війною. Коли ми представляємо Україну, ми представляємо не тільки країну, яка чинить опір російській агресії, а й країну з великою кінематографічною традицією, новим поколінням авторів, власною естетикою та амбіцією бути повноцінною частиною європейського і світового кінопроцесу.
Які кейси українських фільмів останніх років ви вважаєте найбільш успішними саме з погляду культурної дипломатії та міжнародного позиціонування країни?
Якщо говорити про міжнародний вплив, неможливо не почати з "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова. Це значно більше, ніж фестивальний чи оскарівський успіх. Фільм став документом російських злочинів і дав мільйонам людей можливість побачити Маріуполь не через суху статистику новин, а через конкретні людські історії. Перший український "Оскар" також мав величезне символічне значення: український голос прозвучав на одній із найвпливовіших культурних платформ світу.
Інший важливий приклад – "Мавка. Лісова пісня". Це зовсім інший тип культурної дипломатії. Фільм працює через українську міфологію, візуальну культуру, музику та фольклор, але робить це у формі, доступній широкій сімейній аудиторії. Для мене особливо цінно, що знайомство з Україною тут відбувається не через війну. Глядач спершу захоплюється історією та світом фільму, а вже через них відкриває українську культуру.
"Памфір" Дмитра Сухолиткого-Собчука – ще один дуже важливий кейс. Це локальна, дуже українська історія, яка водночас виявилася зрозумілою міжнародній аудиторії. У цьому, на мою думку, є важливий урок для всієї індустрії: щоб бути універсальним, не потрібно ставати менш українським. Часто працює саме протилежне – чим точніше автор знає власне середовище і говорить про нього без спроб адаптуватися до чужих очікувань, тим цікавішим його кіно стає світові.
Я б згадала також "Люксембург, Люксембург" Антоніо Лукіча і "Ти – космос" Павла Острікова. Це чудовий приклад того, що українське кіно може говорити зі світом через гумор, родинні стосунки й універсальні людські емоції. Такі фільми дуже важливі саме для розширення образу України. Зрештою, культурна дипломатія не повинна залежати від одного фільму, одного режисера чи навіть одного міжнародного успіху. Найсильніше позиціонування виникає тоді, коли світ бачить десятки дуже різних українських історій. Коли поруч існують "20 днів у Маріуполі" і "Мавка", "Памфір" і "Люксембург, Люксембург", документальне, авторське, історичне та масове кіно, тоді й виникає розуміння, що Україна – це не один сюжет і не один образ.
Саме так, на мою думку, і руйнуються стереотипи: не тоді, коли ми намагаємося пояснити світові, якою Україна не є, а тоді, коли даємо йому достатньо сильних, різних і сучасних українських історій, щоб він побачив, якою вона є насправді.