"Не знімаюся в поганих фільмах": Артемій Єгоров – про принципи, гроші та залаштунки кіно

У дитинстві ми просили у Святого Миколая іграшки, а в дорослому віці – щоб хоча б щось ішло за планом. Та український актор Артем Єгоров переконаний: дива нікуди не зникають, просто з роками ми дедалі рідше їх помічаємо. І навіть сувора реальність не змусила його відмовитися від віри в краще.

В ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу Артем Єгоров розповів про зйомки святкового фільму "S Миколай та загублений лист", дитячі мрії, несподівані розчарування в акторській кар'єрі та залаштунки українського кіно. А ще – про дружбу з відомими колегами, особисте життя, курйозні історії та бажання, яке сьогодні загадав би Святому Миколаю.

ПРО "S МИКОЛАЙ ТА ЗАГУБЛЕНИЙ ЛИСТ"

Артемію, ваш герой Борис у дитинстві написав листа Святому Миколаю, але його бажання так і не здійснилося. Через понад 30 років ми бачимо вже дорослу людину, яка майже перестала вірити в дива. А ви пам’ятаєте, про що найбільше мріяли в дитинстві? Чи здійснилася ця мрія зараз?

Звичайні мрії хлопчика: іграшка Людини-Павука, Черепашки-Ніндзя, ролики, магнітофон і так далі. І всі вони збувалися – інакше й бути не могло. Вдячний за це Святому Миколаю (сміється). Але одного разу Святий Миколай – тобто тато і мама – приніс мені те, що стало найкращим подарунком у світі - собаку.

Артемій Єгоров / Фото Big Hand Films

Чи траплялося у вашому житті щось таке, що вам і досі складно пояснити просто збігом обставин?

Зустріч із моєю дружиною – це справжнє диво. Та й те, що ми з вами досі живі, – це диво. Без перебільшення. І сам по собі збіг обставин, я вам скажу, теж диво. Вони оточують нас скрізь, просто треба вчитися їх помічати. Так, це нелегко, тому потрібна постійна практика. Помічати маленькі деталі прекрасного – це теж навичка.

Якби сьогодні вам передали лист, який ви написали самому собі у десять років, як думаєте, той хлопчик був би задоволений людиною, якою ви стали?

Частково. (сміється) Вибачте, що так коротко, але тут не знаю, що додати.

Святкове кіно часто показує майже ідеальний світ: сніг, родину, подарунки й обов’язковий хепі-енд. Вам як глядачеві не бракує в таких історіях трохи більше справжнього життя?

Вийдіть на вулицю під виття сирен і вибухи – і подивіться на справжнє життя. А у фільмах, будьте добрі, залиште магію та хепі-енд. Мені здається, ми й так отримуємо достатньо реальності. Кіно іноді має право дати нам те, чого нам так не вистачає в житті, – трохи дива.

Святого Миколая у стрічці грає Віктор Жданов. Яким він виявився партнером у кадрі? Чи був момент під час зйомок, коли він вас по-справжньому здивував?

Віктор – це глиба! Шалений досвід у поєднанні з харизмою, підправлений гумором, дає дуже сильний результат. Це людина, з якою хочеться бути поруч. І вчитися в нього. У нас було декілька хороших сцен у фільмі, тож із нетерпінням чекаю на них.

Яку емоцію ви хотіли б залишити глядачеві після цього фільму? Не мораль чи висновок, а саме відчуття після фінальних титрів.

Відчуття радості й шаленого бажання створити диво для тієї дитини, яка живе у вашому дорослому тілі. Здійснювати мрії ніколи не пізно. Не встигли у 16 – зробіть у 30. Не встигли у 30 – зробіть у 70! У цьому й полягає краса життя: час іде, а право на мрію нікуди не зникає. Якщо сам факт життя можливий, то в житті немає нічого неможливого.

Якби сьогодні можна було написати Святому Миколаю лише один лист із проханням, про що ви б попросили?

Київ та інші міста щодня перебувають під страшними обстрілами, тож моя теперішня мрія тільки одна – МИР у нашій країні та на всій планеті. Так, звучить наївно, якось не по-дорослому. Але я один із тих, хто все ще вірить у дива і тримається за цю надію. Якщо її втратити, то навіщо тоді все?

ПРО АКТОРСТВО ТА УКРАЇНСЬКЕ КІНО

У вас уже велика й різножанрова фільмографія. Чи можете зараз за кілька сторінок сценарію зрозуміти, що це точно не ваша історія? Які речі одразу стають для вас "червоними прапорцями"?

Здебільшого я відмовляюся від ролей через дуже щільний графік в інших проєктах. Але двічі відмовлявся через власні переконання. Не моє. Крапка!

Є роль, заради якої ви могли б погодитися на значно менший гонорар просто тому, що дуже хотіли б її зіграти?

Справа не в ролі. Є кілька режисерів, яких я безмежно поважаю і яким безмежно вдячний. І якби вони сказали: "Тьома, треба! Грошей нема. Зможеш?" – я б без вагань сказав: "Так". Люди та людяність, стосунки, повага, любов до своєї професії, жага створювати прекрасне – ось що для мене вирішує.

Після кількох успішних проєктів актора часто починають запрошувати грати схожих персонажів. Чи відчували ви на собі таке амплуа? Від якого образу вам хотілося б відійти?

Пам’ятаю, як Ромчик Ясіновський дзвонить мені й каже, що я вічно граю схожих персонажів і треба з цим щось робити. Наприклад, поголити голову. Звичайно, я відмовився від такої пропозиції. Тим більше, я не просив поради. Кажу йому: "Ромчику, моє амплуа – це мій хліб, тому було б безглуздо від нього відмовлятися". Через деякий час він сам таке зробив – поголив голову. Зустрічаюся з ним, питаю: "Ну як?" А він каже (не згадаю слово в слово) щось типу: "Мене просто перестали знімати. Взагалі". Тож, знову-таки, не треба лагодити те, що й так працює.

Чи був у вас персонаж, із яким після завершення зйомок було справді шкода прощатися?

Так. Якраз знімалися з Ромою у фільмі "Троє". Я грав Поручика, а Рома – Петра. Згадую останній знімальний день - ми плакали всі. Довго стояли з акторами й просто гірко плакали. Я ще кілька місяців ходив зачарований цим проєктом. Важко було в чомусь зніматися після нього.

Дуже шкода, що в цього фільму важка доля. Він знімався у 2016 році, а вийшов у 2025-му і, на жаль, пройшов повз глядача. Я майже впевнений, що ви про нього навіть не чули. Раджу його знайти й подивитися.

Також я зайшов у четвертий сезон серіалу "Кріпосна" – сім місяців зйомок, сім прекрасних місяців справжнього занурення у глибоку та складну роль. Це було дуже сильно. Згадую з любов’ю.

В акторській професії багато відмов: кастинги, після яких не телефонують, ролі, що дістаються іншому. З роками ви стали сприймати це спокійніше чи кожне професійне «ні» все одно трохи зачіпає?

На етапі кастингу, якщо обирають іншого актора, це норма. Ну не затвердили. Йдемо далі. А от коли тебе затверджують, два тижні тривають складні перемовини щодо графіка, усе вирішується, через пару днів знімальний день, ти готуєшся і раптом отримуєш коротке повідомлення: "Тебе зняли з ролі". Оце боляче.

І це не якась там маленька роль. Це шалено крутий художній фільм з крутою ролякою. Він вийде наступного року в прокат, і я маю надію, що розірве рейтинги. Знаю, що вам кортить дізнатися назву фільму, але хай це поки залишиться таємницею.

Артемій Єгоров / Фото Big Hand Films

Що для вас у професії страшніше: певний час залишатися без роботи чи багато працювати в проєктах, якими потім не дуже пишаєтеся?

Я не знімаюся в поганих проєктах. Це моє кредо. Не знаю, яким був би фільм чи серіал без мене, але якщо я там є – значить, це хороший фільм чи серіал. І я пишаюся кожним.

Тож для мене страх – якраз бути без зйомок. До речі, я взагалі не вважаю те, чим займаюся, роботою. Я безробітний уже дуже багато років поспіль. Зйомки - це творіння, створювання, витворяння. Я займаюся мистецтвом. Та й узагалі чим завгодно, тільки не роботою.

Як ви самі розумієте, що роль вдалася? Вам важлива реакція режисера й глядачів чи є внутрішнє відчуття, коли самому вже все зрозуміло?

На це просте запитання є дуже проста відповідь – ніяк. (сміється) Це багатогранний процес. Іноді внутрішнє відчуття шепоче, що я зіграв добре, а в кадрі ну просто жах. Іноді здається, що зіграв погано, а режисер каже, що добре. Я обираю другий варіант - довіру режисерові. Наприклад, Саші Кирієнку я довіряю беззаперечно.

Українських фільмів останніми роками стало значно більше. Що, на вашу думку, має змінитися, щоб глядач обирав українське кіно не з почуття обов’язку, а тому, що його справді хочеться дивитися?

Після виходу фільму "Потяг у 31 грудня" мені писали сотні повідомлень. Дуже часто впізнавали на вулиці або в кафе і дорослі, і діти. Люди з усмішками, сповнені радості, дякували за фільм. І я жодного разу не запідозрив, що вони пішли на нього з почуття обов’язку. Люди просто хотіли отримати хороші емоції і вони їх отримали.

Є думка, що українське кіно іноді боїться бути просто розважальним – ніби кожна стрічка обов’язково повинна нести велику місію. Вам близька така думка?

Будь-який фільм несе місію. У тому числі розважальний. ОСОБЛИВО РОЗВАЖАЛЬНИЙ! Питання в тому, що місії можуть бути різного рівня: глибокі або поверхневі, надихаючі або, навпаки, руйнівні. Так чи інакше, місія існує. Розважальне кіно має надихати на життя, відволікаючи нас від того, що відбувається на вулиці. Якщо люди півтори години посміються, піднімуть собі настрій і вийдуть із кінотеатру трохи щасливішими – це і є місія.

ПРО ПОПУЛЯРНІСТЬ, ХАРАКТЕР І ОСОБИСТЕ

Глядачі часто переносять характер екранного героя на самого актора. Яке найбільш хибне уявлення про вас складається у людей після ваших ролей?

Це велика проблема. Глядач радий обманюватися – я неодноразово говорив про це в соцмережах. Нещодавно одна жіночка залишила коментар, що відписується від мене, бо десь в інтерв’ю я сказав слово "ж…па". А вона такого від мене не очікувала. (сміється) Вона собі щось нафантазувала, напридумувала – і сама в це повірила. Ну не будьте наївні, люди. Актори не ті, кого вони грають. Я не Олег Анатоліч, не Пол Гордійчак, не Михайло Морозов і навіть не Борис. Я Артем. Зі своїм бекграундом – хорошим і поганим, – але абсолютно не пов’язаним із моїми героями. Я інший. Крапка.

Ви сьогодні задоволені тим, як складається ваше життя, чи всередині все одно залишається відчуття: "я ще не там, де хочу бути"?

Вдячний за все, що вже є. І повірте, цього немало. Але до кінця не задоволений, бо колись намріяв набагато більше. Набагато! І не досяг навіть половини. Але життя триває. Час покаже, що і як.

ПРО ДРУЗІВ, РОДИНУ Й ЖИТТЯ ПОЗА КАМЕРОЮ

В акторському середовищі конкуренція неминуча. У вас є справжні друзі серед колег – ті, за кого можете щиро порадіти, навіть якщо роль, на яку претендували й ви, дісталася їм?

Усі прізвища будуть у наступних відповідях. (сміється)

Є актор або акторка, з ким знайомство почалося на майданчику, а згодом переросло у справжню дружбу?

Тарас Цимбалюк, Ольга Гришина, Тімур Аслонов, Ігор Портянко, Федір Гуринець. Бувають такі випадки, коли бачиш людину вперше й одразу розумієш, що ви рідні душі. Так у мене було з Владом Ковтуном.

З ким з українських акторів вам настільки комфортно працювати, що ви погодилися б на спільний проєкт ще до того, як дочитали сценарій?

Частково відповів вище. Але акторів, з якими в кайф заходити на майданчик, багато: і Стас Боклан, і Серьога Сіпливий, і Наталочка Денисенко, Олінька Сумська, Андрюха Ісаєнко, Катюха Кузнєцова, Аня Саліванчук і Тоня Хижняк. До речі, ми з Тонею зараз увірвалися у 8 сезон "Будиночку на щастя". Мені щастить на крутих партнерів. Ціную.

Чи залишилися у вас друзі ще зі школи або студентських років, які знали вас задовго до популярності й досі можуть сказати вам усе прямо?

Є мій духовний братуха Жека Громов. Ми познайомилися на курсах акторської майстерності Одеської кіностудії в далекому 2009-му. Разом працювали в театрі, на різних підробітках, разом мріяли про велике, спробували створити свою кінокомпанію, навіть зняли декілька короткометражок та кліпів. Жека завжди хотів бути режисером і був дуже близький до своєї мети, але все зламала повномасштабна війна. Зараз Жека в ЗСУ, захищає небо, тож режисура поки на паузі. Люблю тебе, брате! Все ще буде!

Маєте якісь професійні забобони або ритуали перед початком нового проєкту?

Перед початком проєкту краще просто нічого нікому не казати. Особливо в соцмережах. Бо "радість" деяких колег може сильно вдарити по голові. (сміється)

Артемій Єгоров / Фото Big Hand Films

Що у вас залишилося абсолютно дитячого, від чого ви й не збираєтеся відмовлятися?

Я все ще вірю в дива. Бачу їх скрізь. Вірю, що хорошого більше, ніж поганого. Вірю, що у людства все ще є шанс. Дуже маленький, але вагомий. Я ВІРЮ! Оскільки зараз виходить фільм про Миколая: пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, хто насправді був тим Миколаєм?

Завжди їздив до своєї бабусі на новорічні свята. Поряд із її квартирою жила сусідка - баба Надя. У неї був дуже специфічний, гнусавий голос, який було важко не впізнати.

І от вечір, дзвінок у двері. Заходить Святий Миколай і гугнявим голосом каже:

- Привіт, Артемчику!

А я кажу:

- Привіт, баба Надя.

Аж раптом починається суєта. Всі починають бігати, переконувати мене, що це не баба Надя. Одразу з усіх боків – подарунки, цукерки, намагання переключити мою увагу.

Звичайно, я зрадів цьому, і хто був під костюмом, уже не мало значення. Але мене не обманути.

Дорослі чомусь думають, що вони найрозумніші, а діти маленькі й дурненькі. Але це не так!

Є подарунок, який ви пам’ятаєте багато років не через його вартість, а через людину або історію, яка за ним стояла?

Дуже маленька іграшка-заєць, яка досі зі мною. Вона стоїть на моїй чайній дошці. Бабуся казала, що цей заєць буде зі мною навіть тоді, коли я одружуся. І була права. (сміється)