Коли в Україні почнуть знімати більше якісного кіно: інтерв'ю з продюсером "Мої думки тихі"

Ми поговорили із Дмитром про сучасний стан кіноосвіти в Україні, і дізнались, чого потребує вітчизняна кіноіндустрія, аби на широких екранах з'явилось більше стрічок, які б були популярними серед українського глядача. Про культуру виховання споживання вітчизняного кіно та про нові проєкти читайте в інтерв'ю від Кіно 24.

Не пропустіть Комедію "Мої думки тихі" продовжили на 2 частину: курйозний трейлер розсмішив мережу

Інтерв'ю з Дмитром Сухановим

Дмитре, чи погоджуєтесь Ви із тезою про те, що український кінематограф переживає свої найкращі часи за період 30-ти років від Дня Незалежності?

Я б сказав, що поняття український кінематограф – доволі розмите в головах у людей. Якщо ми говоримо про сектор авторських фільмів та українських комерційних комедій, то, безперечно, з’явився національний продукт, особливо останні років 5, який дав дорогу новим іменам. Безперечно, це підйом. Він продовжується: системні зміни, які допомогли цьому процесу переформатування, системи більш відкритих пітчингів у підтримці Держкіно, а також створення Українського культурного фонду. З цим підйомом з’явився вектор роботи не на користь країни-агресора, як уся індустрія звикла до цього, а на створення саме національного продукту. Можливо, для декого це відбувається вимушено, але можна відмітити, що здебільшого це свідомий вибір авторів. Це все працює заради того, щоби збільшувати ріст виробництва та потенціалу талановитих людей. У нас відроджується майже мертва культура споживання українського кіно.

Можливість зробити своє українське якісне кіно та отримати на виробництво гроші з’явилась орієнтовно на початку 2015 року, після того, як відбулась Революція Гідності, після того, як Росія напала на нас. Це сильно стимулювало самосвідомість та українську ідентичність у людях, зокрема, у кіноіндустрії. Достатньо сильна позиція була в голови Держкіно щодо того, що нам варто підтримувати свій національний продукт. Це було зрозуміліше, прозоріше та більш суттєво, ніж це було до 2015 року. Така позиція отримала фінансову підтримку, зміни в законі, – і система запрацювала. Великий проміжок часу український продукт вважався меншовартісним та нецікавим для українського глядача, автоматично він був зі знаком мінус, але зараз картина вирівнюється на користь покращення як якості фільмів, їх конкуренції за глядача, так і зацікавленості самих глядачів. Я б навіть сказав, що ми перебуваємо в процесі виховання культури свого глядача.

Ви були продюсером стрічки Антоніо Лукіча "Мої думки тихі", і зараз працюєте над її сиквелом. Сюжет, гра акторів, музичний ряд і навіть гумор – це все було, як новий ковток свіжого повітря для вітчизняного кіно, який приніс не тільки хороші касові збори, але і здобутки на фестивалях. Зі сторони, виглядає як авантюра: погодитися продюсувати незвичне для українського глядача кіно. Розкажіть детальніше, будь ласка, про співпрацю з Антоніо.

Ми інформацію про сиквел не розкриваємо поки що. А стосовно співпраці, то мене з Антоніо познайомив інший кінопродюсер Олег Кохан у 2016 році. Я ще не мав великого досвіду в продюсуванні власних фільмів на той час, якщо бути чесним. Я був продюсер-дебютант, як і Антоніо режисер-дебютант. На той час я та Алла Бєлая були партнерами й саме шукали цікавий фільм, з яким можна було працювати. По-перше, система кіновиробництва в Україні вже добре працювала. По-друге, я внутрішньо, як особистість, уже дозрів для виробництва власного продукту. Цікаво, що фінальна версія фільму відрізняється від її першого задуму. Спочатку у фільмі була не мама, а дідусь. Дуже багато змін відбулося на постпродакшені. Але сценарій було цікаво читати від самого початку: там було багато смішного та сумного одночасно. Відчувалось, що історія про нас.

Варто сказати, що в Україні є велика незакрита ніша в культурному продукті, де люди могли б бачити себе та свої сьогоднішні проблеми, своє реальне життя і змогли б сказати: "Так це ж про мене". Тому що коли нас веселять, показуючи трохи гротескний образ або стереотипний образ козаків та вареників, люди себе не ототожнюють із героями, тому не відбувається емпатії та глибокого занурення у фільм. А в сценарії Антоніо все це було. Саме тому на продюсування стрічки можна було легко погодитись.

Дмитро Суханов / Фото Серія Хандусенко

Як це – бути українським продюсером? (Є стереотипи, з якими доводиться боротись?)

(Сміється) Це special skill. Зрозуміло, що існує багато різних світових стереотипів, в Україні також вони є. Але це все на рівні жарту. Між продюсерами існує різниця. Сфера кінопродюсування дуже різна. Є продюсери студійні — це американська система, але в Україні вона представлена декількома кіностудіями, сюди ж входить телебачення, з тих, хто виробляє свої серіали самостійно. А є система незалежного продюсування. У першому випадку, людину наймають на роботу, вона отримує зарплатню. Але її легко змінити, тому що продюсером фактично є студія. У другому –  кінопродюсер це підприємець. Саме він бере на себе повну відповідальність за фінальний продукт. Він є візіонером проєкту й це залишає свій відбиток на результаті. Мені такий підхід ближчий.

Цього року ви стали головою Асоціації кіноіндустрії України. Назвіть пріоритетні напрямки роботи. З якими перепонами в роботі Вам доводиться зустрічатись?

Перш за все, ми намагаємось налагодити діалог трьох сфер: це держава, кіноіндустрія й система освіти. Варто сказати, що система освіти не встигає за змінами, які відбуваються в кіноіндустрії. Вони багато років цього не робили, і тепер не можуть це наздогнати. Там ми працюємо за двома векторами: це короткострокові проєкти, якими ми закриваємо больові точки – щороку проводимо події, які стосуються неформальної освіти. І ми також беремо участь у реформі формальної освіти – це довгий процес.

Дмитро Суханов / Фото Сергія Хандусенко

9 листопада Асоціація кіноіндустрії оприлюднила результати великого кейсу про дослідження кіноосвіти в Україні, яке ви провели за підтримки Українського культурного фонду. Що мали за мету такого проєкту?

Так, ми зробили дослідження стану кіноосвіти в Україні за підтримки УКФ. За мету ми взяли собі показати прогалини у взаємодії освіти та потреб ринку: за кількістю, якістю, наявності тих чи інших спеціальностей тощо. Ми не давали жодної оцінки для цього стану. Але ми підняли пласт питань, які давно не ставились у пріоритет. Багато хто з учасників цього процесу кіноосвіти чесно вважає, що виконує свою роботу якісно й не хоче нічого змінювати. Але ми б хотіли створити статистичну базу дослідження, де наші слова не будуть пустими й ми зможемо запропонувати: "Погляньте, у нас є такі дані. Що ми всі можемо зробити, щоби це змінити?".

Ми готові йти на діалог і консультувати, як саме варто змінювати професійні програми та методичні рекомендації. Але насамперед варто визнати проблему. Ми не говоримо, що все потрібно зруйнувати. Ні, ми визнаємо, що в нашій кіноосвіті є хороше "зерно", адже наші сучасні режисери авторського кіно – це на 90 % випускники Київського національного університету театру, кіно й телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Методологія, яка існує там в освіті режисерів та операторів, – якісна, її варто зберегти.

Студентам не вистачає практики, технічного забезпечення, сучасних знань про маркетинг кіно, рівня знання англійської мови, взагалі розуміння того, як працює ринок кіноіндустрії. А це все базові знання, яких їм не передають. Як правило, випускники вишів після року-двох пошуку роботи розуміють, що вони ніде не можуть застосувати той досвід і знання, який отримали. Багато хто відмовляється від професії. Хоч ринок і отримує людей, але він змушений власноруч довчати кадри. І це неякісний показник,
– прокоментував Дмитро.

Було б набагато ефективніше, якби ринок доточував їхні навички вже на потребу проєктів, а не повністю вчив їх заново. У нас багато самоучок. Звісно, багато залежить і від таланту. Отже, саме вони й перекривають потреби сучасного кіноринку. Але це не системний підхід. Якісних і професійних фахівців на ринку дуже мало. Вони прорвалися не завдяки методології, а завдяки особистому таланту. Але нам потрібне збільшення якісних фахівців, які підготовлені за правильною методологією.

Чи є перспектива для амбіційної молоді здобути якісну кіноосвіту вдома?

З випускниками-режисерами все не так погано, насправді. Але вони часто не мають soft skills, вони не вміють працювати в групі, а також у багатьох є проблема зі знанням англійської мови. Звісно, ми не говоримо про відомих майстрів справи. Випускникам-операторам банально просто не вистачає практики, але ті, хто зможе пробитися, стають кіноператорами, ті, хто не зможе – йдуть на телебачення. Варто згадати також, про акторів – вони мають більше театральну підготовку, аніж для кіно. Я вважаю, що українська акторська школа провалена. У нас немає методології акторської майстерності в кіно. Тому що кіноакторів мусять готувати кіноактори з прямим досвідом та спеціалізацією. А часто у вишах викладач має одиничний досвід роботи в телесеріалі, рідко коли в кіно.

Телесеріали раніше давали й досі дають акторам можливість отримувати практику. Але там перед акторами не ставлять вимог до реалістичності внутрішньої гри. Камера бачить набагато глибше, ніж глядач у театрі. І вони трохи глянцеві. І коли ми говоримо про якісні платформні серіали, міжнародні проєкти, авторське кіно, то ми виявляємо, що в нас не все так добре з акторською майстерністю. Школа Бенюка щось дає, я чув. Також ще пару імен викладачів я чув. Але щоб актор розумів різницю між грою в театрі, кіно та серіалі, як Ірма Вітовська чи Богдан Ступка – такого розуміння немає, методологічної школи такої немає.

Дмитро Суханов / Фото Олега Переверзєва

Нещодавно в Україні знімали "Останнього найманця" від Netflix. Потім ми чули про те, що Україна не виплачує згідно контрактів кешрибейти. Як це повинно працювати? І можливо, ви знаєте, які проєкти будуть знімати в Україні наступного року?

У самому законі є прогалини та неточності, які не дозволяють системі кешрибейтів запрацювати. Є вимога до документів, що іноземна компанія повинна представити виписку з ЄДРПОУ, що в принципі неможливо. В іноземних країнах не існує ЄДРПОУ, але це так прописано в законі, що без цього документу не можуть процес аналізувати. Я входжу до робочої групи підкомітету при Верховній Раді як представник кіноіндустрії. Наша робоча група, що складається з 15 людей, з листопада 2020 року працювала над проєктом змін до закону. Ми цей проєкт уже подали в парламент і зараз, здається, він повинен бути представлений у першому читанні. Там ці неточності виправлені. Як тільки депутати проголосують за зміни, процес розблокується. Далі все залежить від самого проєкту, наскільки він був здійснений у рамках закону. Як першопрохідці вони пожинають плоди застосування на практиці нової екосистеми.

До теми Фільм із Ван Дамом, який зняли в Києві, увійшов у десятку найпопулярніших фільмів на Netflix

Дмитре, розкажіть, коли нам чекати на Ваші нові проекти.

Деталі непрофінансованих проєктів я не буду оголошувати. Лише скажу, що це адаптація всесвітньо відомої книги, а також декілька комерційних комедій з інтелектуальним гумором. Але є проєкти, які вже підтвердити свої джерела фінансування. Це кіноадаптація роману Валеріана Підмогильного "Місто" від режисера Михайла Маслобойщикова. Другий проєкт Жанни Озірної про індустріальні мономіста, який називається "Нижній горизонт". Зйомки двох цих стрічок будуть відбуватися наступного року.

Назвіть, будь ласка, свої улюблені українські стрічки?

Окрім "Думок…" (сміється) мені подобається фільм Нарімана Алієва "Додому". Я вважаю, що це чесне кіно. Мені дуже імпонує така ігрова чесність. Звісно, це можна сказати про українські фільми, які відгриміли на фестивалях. Зокрема, сильні авторські картини Валентина Васяновича – це мікс поезії та болі. Але це питання також особистого смаку. З професійної точки зору я їх дивлюсь, але це важкувата матерія. Мені сподобався фільм, який відкривав київський фестиваль "Молодість" минулого року – "Забуті" Дар’ї Онищенко про вчительку з окупованих територій. А також класичний проєкт "Передчуття" В’ячеслава Криштофовича. На жаль, стрічка не отримала достатнього розголосу в Україні. Тому що фільм не розважальний, старої школи – академічний, інтелектуальний. Це якраз той фільм, у який можна погрузитися та прорефлексувати. Не всім таке кіно потрібне, на жаль.

Хороші збори комерційних попкорнових фільмів часом свідчать про емпатію, а з іншої сторони – про експлуатацію слабкостей. Культурно хочеться створювати кіно, яке не експлуатує людину, а робить людину, розвиває суспільство. Щоб українці розуміли таке кіно, що це не про шаровари та вареники, а про проблеми сьогоднішнього дня. Щоб коли в’їжджають "дружні" танки, то у нас не виникало питань: "Хто я?". Адже в багатьох людей на Сході тоді був вакуум культурного розуміння – ми війну програли на культурному полі, на багато років. Тому зараз ми надолужуємо.