Про війну, російську пропаганду та підтримку світу: інтерв’ю з актрисою Ірмою Вітовською

У межах проєкту "Інтерв’ю 24" українська актриса зізналася, що наш шлях до перемоги буде довгим. Проте ми неодмінно переможемо, а російська імперія розвалиться. До того ж Ірма наголосила, що підтримка світу є дуже важливою, але Європа далі живе "в наративах через російські окуляри".

Наше попередня розмова Про дар створення незабутніх історій та персонажів: інтерв’ю з відомим норвезьким режисером

За словами актриси, те, що світ не знає про Україну, частково є нашою виною. Адже ми за стільки років не створили розуміння, що ми – окрема країна.

Насправді світ мало знає про Україну. Це наш провтик усіх років. Для багатьох існують наративи, що ми братні народи. Вони кажуть: "Давайте їх помиримо, найдемо якийсь позитив у росіянах",
– поділилася вона.

Добрий день, пані Ірмо. Як ви зараз почуваєтеся?

Тримаємося.

Як вас зустріла війна й чи були ви до неї готові?

До війни можна бути готовим і неготовим одночасно, цивільним це точно. Можна готуватися, але тим, хто не займався конкретно військовими справами, чи не був волонтером, який би мав безпосередній зв’язок із довготривалою військовою практикою, важче. У мене не було такого досвіду.

Але ви одразу з початком війни почали волонтерити?

Не з перших днів. Бо спершу в мене був шок, я була в Києві. Я ніяк не могла волонтерити. Ми декілька днів думали, що нам робити далі. Коли зрозуміли, що в нас немає укриття в помешканні, вирішили поїхати. І коли я приїхала на Західну Україну до батьків, то вже звідти почала "включатися".

Але це не був перший чи другий день. У нас просто раніше були вже певні закуплені речі, які ми передали військовим на всякий випадок. Ми готувалися з 2021 року. Усі, хто має мозок, розумів, як працює машина російської пропаганди. А вже після Нового року ми чекали, сподівалися, що, можливо, не буде широкомасштабного наступу, а якийсь локальний, — і до нього готувалися. Ми хотіли втекти від цього розуміння, але коли повномасштабне вторгнення почалося, настав шок. Він тривав день, два. Я не можу сказати, що я героїня якась там, я людина, не пов’язана із військовою справою.

Ми з 2014 року відгукувалися на всі потреби бійців, які могли забезпечити. Часом були паузи. Бо, як усі, займалася іншими побутовими справами, адже я також і мама, маю певну відповідальність. У мене є батьки та сестри з маленькими дітьми. Ми всі думаємо про свою родину та Україну насамперед.

Але для того, щоби допомогти Україні, ти маєш зробити якусь річ, яка зараз тобі заважає займатися чимось більш глобальним. Найперше вивести сім’ю в безпечне місце.

У перші дні війни я шукала собі заняття: спершу долучилася до івано-франківських волонтерів, потім до львівських. У Львові в мене почалася системна робота. Пізніше не потрібно було моєї постійної присутності, я могла їздити, "включатися" в концерти, на яких збирали кошти для ЗСУ, а також долучилася до групи митців.

Я весь час залучена до нашої перемоги: попри війну, я також викладаю. Ми маємо вивчити студентів, це теж забирає багато часу. Крім цього, ми організовуємо і проводимо кінофестивалі, на яких також збираємо кошти для ЗСУ.

Презентація "Кози Ностра" в Італії та підтримка італійських колег

Весною в Італії відбулась презентація комедії "Коза Ностра", де ви зіграли роль української заробітчанки. Це ще один спосіб нагадати світові про Україну. Ви розмовляли з багатьма журналістами й говорили про війну. Це дуже важливо, попри те, що сам фільм не стосується війни.

Фільм створений у 2020 році. Це розважальне кіно. Ніхто тоді не думав, що він вийде, власне, у такий період. Загалом, це добре для України, що він виходить саме зараз. Нам добре, бо італійцям однаково.

Для нас це можливість отримати симпатії від італійських громадян. Через головню героїню ми нагадуємо, що є така Україна. Це нагадує про нашу реальність зараз. Через симпатії до персонажа є можливість сподіватися, що італійці ще тепліше будуть налаштовані до українців.

 

Як вас підтримали італійські колеги?

Вони одразу з перших днів писали, запрошували. Коли я поверталася, то пропонували там залишатися. Вони хотіли допомогти. Дуже тепло.

Вони звернулися за допомогою не тільки до мене, а й до Film.ua, наших продюсерів безпосередньо. У всіх шок.

Творча команда кінокомедії "Коза Ностра"/ Фото пресслужби фільму

Так, у всіх шок, емоційні гойдалки, через якийсь час ти усвідомлюєш, що відбувається, а потім знову настає етап неприйняття. І так по колу. Але найголовніше, це відчувати себе в більш-менш безпечному місці, за що й дякуємо нашим захисникам.

Так, я насамперед хотіла в Києві залишатися, але я розуміла, що маю зв’язані руки, адже є неповнолітні діти.

Ховати дітей батькам — це найогидніше й найстрашніше, – про вплив війни на дітей

Як ваш син сприйняв усі події, які зараз відбуваються?

Мені здається, що всі діти України сприйняли це важко. А ті діти, які пройшли справжнє пекло… Для мене це дуже болюча тема. Я навіть не можу сказати, скільки треба років, усе життя…

А діти, які чули вибухи, лякалися… це дуже травмує. Мені здається, що війна всіх травмує, і нас із вами. Ми всі постаріли. У всіх зруйнована купа нервових клітин, а це нам зменшило період нашого життя. Я кажу так відкрито. Діти наші теж отримали травми: психологічні, фізичні. Я вже мовчу про тих, хто пройшов через усі жахи. Або ті, що втратили — травми для всіх. Не тільки військовим нашим, які гинуть у полоні, переживають муки й тортури. Не тільки в плані цивільного населення, старших людей, які безпорадні. Але і для дітей — це найбільша травма.

Ховати дітей батькам — це найогидніше й найстрашніше. Особливо, якщо ця дитина "йде" не через хворобу, що теж завжди страшно, але через те, що хтось вирішив її вбити.

Тому, як мій син? Звичайно, діти живуть, вони тішаться спокійними моментами, вони хочуть гратися. Це природно для будь-якої дитини. Дитинство. Але є емоційні коливання, вони спровоковані. Вони бачать, коли в батьків депресивні настрої, вони це відчувають, лякаються. Це зараз у всіх так, це нормально, ми живемо в період турбулентності, коли немає визначеності та фіналу.

" Інтерв'ю24" – проект на сайті 24 каналу про найважливіші теми. Розмови, які змінюють країну на краще.
Авторка проекту – заступниця головної редакторки сайту Анастасія Зазуляк.

Позитивні і негативні думки про фінал є і вони постійно міняються місцями. Єдина надія, що тебе мобілізують тільки наші Збройні сили. Ти розумієш, що так ти не вмієш, а вони вміють і тоді ти просто починаєш "підтягуватися" під них, береш себе за волосся.

Ірма Вітовська / Фото з фейсбуку актриси

Власне, коли дивишся відеозвернення наших бійців, вони просять нас бути позитивними. Направду це дуже важко, бо ти розумієш, що в країні війна, у яких вони умовах, що не бачать своїх сімей. Як можливо посміхатися, радіти й показувати це їм? Навпаки хочеться співчувати, проявляти якусь природну емпатію.

Але треба. Зараз великий запит на веселі історії, на комедії, щоби трішки відійти від постійного стресу та емоційного напруження, злості. Їм це потрібно для розслаблення.

У тебе також геть не до розслаблення, але ти робиш це. Таким чином, і сам починаєш трішки відволікатися. Чудово, що в українців ще почуття гумору таке шалене. І часом на реакцію страху буває протилежне. Дещо сприймаємо через сарказм.

"Для багатьох існують наративи, що ми братні народи": про світову підтримку

Ви кажете, що італійці тепло прийняли вас і взагалі відгукувалися добре. Якщо говорити про світову підтримку України в галузі кіноіндустрії, чи достатня вона?

Насправді світ мало знає про Україну. Це наш провтик усіх років. Для багатьох існують наративи, що ми братні народи. Вони кажуть: "Давайте їх помиримо, найдемо якийсь позитив у росіянах".

Я хочу зберегти здорове раціо. Для мене зараз є неприйнятна ситуація знаходити й реабілітувати росіян, серед яких, я переконана, є люди з честю, які сидять за свої слова й терплять тортури за Україну. Ми ж не можемо сказати, що їх немає. Так, їх дуже мало, не так, як би нам хотілося. Ті, що були упродовж усіх цих 30 років вірні ідеї демократії, оголювали цей сталінський режим, який зараз реставрується.

Наприклад, перед війною був Верховний суд росії й заборонив Меморіал. Вулиці були порожні. Скільки прийшло протестувати? Одиниці. Меморіал — це плювок на сталінський терор серед самих же громадян територій росії. Стає зрозуміло: ті, хто прийшли, і я знаю одиниці тих, які виїхали, вони не публічні люди, як Серебренніков наприклад.

Для мене маркер, коли людина каже: "Я розділяю колективну відповідальність, навіть коли вона боролася проти цього, але вона розуміє, що її боротьба була недостатня".

"За стільки років ми не створили взагалі розуміння, що ми окрема країна"

Що стосується світової спільноти, Західної Європи, вони справді в наративах через російські окуляри. Чия це вина? Це й наша вина, що за стільки років ми не створили взагалі розуміння, що ми окрема країна. Розвінчання історичного минулого не було зроблено на широкий загал. Воно так і залишається в багатьох. Східна Європа легше, ми ж бачимо, вони розуміють, з ким вони мають справу.

Західна Європа важче. Згадаймо. У 1960-ті — 1970-ті роки італійські та французькі картини в Радянському Союзі були дуже популярними. Усіх зіркок, яких я поважаю, наприклад, Ален Делон, Марчелло Мастроянні, Софі Лорен — ми всіх їх бачили, на відміну від американських.

На початку 1940-х років дивилися фільми "Касабланка" та "Звіяні вітром". Коли почалася Холодна війна, ми вже не мали ніяких комунікацій. Аж в перебудову відкрилися штори й полетіли на нас заокеанські фільми. А в радянський час, то "Неймовірні пригоди італійців у росії" (1974 рік) у виробництві з італійцями, "Фанфан-тюльпан" (1952 рік), усі бачили ці французькі та італійські картини.

"Радянський Союз створив для Італії та Франції ілюзію рожевої хмарки"

Отже, Радянський Союз для цих країн створив ілюзію рожевої хмарки. І багато є комуністичних симпатій в Італії, там багато комуністів. Це все призма вітрини Радянського Союзу, яка створювалася для них. І відповідно до цього дуже довго треба боротися, варто було починати раніше, бо тепер ми маємо робити це в три рази швидше. І так, у них є ілюзія, що це якісь розбірки, а для багатьох взагалі не зрозуміло, чому ми маємо незалежність.

А ми щось про незалежність, про свою історію говорили там, на такому загальному рівні? Ми були в інформаційній окупації, за нас далі говорили. Ми не виборювали своє право на свою історію у світовій спільноті. Ми робили всередині, але так гучно у світовій — ні. Ми не кричали про себе, хто ми й що ми.

Тому так, вони не хочуть втрачати зв’язки, дуже спорідненні з російською імперією кінця 18 — 19 століть, з тими ж Францією та Італією. Вони нікуди не діваються, а ми нічого не робили для того, щоби відстоювати свою спадщину. Частина української культури дуже багато була покроплена українською кров’ю і внаслідок можливості мати державу.

Ірма Вітовська / Фото з фейсбуку актриси

Про "відбілювання" росіян світовою спільнотою 

Дмитро Сухолиткий Собчук назвав це "відбілюванням" росіян. Погоджуєтеся?

Тут дуже складне питання. Чому вони хочуть "відбілити" росіян? Це зрозуміло. Це ж і великий ринок, бізнес, це масштабні культурні зв’язки.

Подивіться, скільки гастролерів було в Німеччині, Франції, росія була дуже активна у своїй експансії на Західну Європу. Для мене це зрозуміло: чому вони, чому ми. Ми не мали повноти цієї незалежності, ми не мали політичної волі захистити свою історію, розрубати цю братерську легенду. Хоча б сказати, що слов’янських народів не три. Ніхто не задумався, що їх більше, а чомусь ілюзія тільки трьох.

Цікаво. Традиційно слов’ян поділяють на західних (поляки, чехи, словаки, лужицькі серби), східних (росіяни, українці, білоруси), південних (болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, боснійці, чорногорці).

Ми в одній групі, так, ми в мовній групі, але нас багато. Оце штучність, з якою ніхто не працював. І їй, світовій спільноті, дуже важко. А це наукова база, мають бути зміни у свідомості, мають бути радники. Україна має розказати про своє минуле: хто вона й що вона. Так, буде важко. Так, це нерозуміння ми будемо долати.

Ірма Вітовська / Фото з фейсбуку актриси

Що ви думаєте про участь російського фільму Серебреннікова в програмі Каннського кінофестивалю цьогоріч? Як ви оцінюєте таку ситуацію?

Якщо забрати навіть текст Серебреннікова з Канн, вони ж і апелюють до ліберальних росіян, хоч би що там було. Вони все одно читають твори, які нібито провокативно б’ють по режиму. Ми розуміємо, що там може бути подвійна гра, але це наше припущення.

Вони дивляться пакт, вони бачать картину. Я не бачила "Дружину Чайковського", але "Петровы в гриппе" — картина, яка є досить провокативною до російського режиму.

Але це не означає, що ми тут граємо й показуємо протестні настрої, а насправді працюємо на одну руку. Я не знаю, я не можу точно сказати. Просто є сумніви. Це ми вже колупаємося, розуміючи, якою є росія і які в неї методи.

Нам треба пояснювати світові, чому для нас є неприйнятними певні речі. Тільки таким шляхом ми маємо розкрити Україну Західній Європі.

Часто західні медіа не називають війну війною, а конфліктом. Це також для нас неприйнятно й дивно. Про що це говорить?

Так, це все в цю складову. росія — дуже привабливий великий територіальний ринок. Їм було добре, а тепер треба терпіти.

Цікаво Про приквел "Джона Віка" та війну в Україні: інтерв'ю з голлівудською акторкою Мариною Мазепою

"Треба готуватися до довгої дороги": яким буде шлях до перемоги

Ярослав Грицак в одному інтерв’ю сказав, щоб "українці не робили собі ілюзій, бо ця війна скоро не закінчиться". Євген Клопотенко також зазначив, що "ми будемо все життя воювати. Це буде, як Ізраїль із Палестиною". Обидва вважають, що Україна точно переможе, бо ми є сильною нацією. Попри те, чимало українців зараз розгублені, бояться, щоби ця війна не перейшла в затяжну фазу.

Або глобальну. Маю на увазі, що не тільки Україна буде залучена.

На вашу думку, коли і якою буде ця перемога?

Я не можу сказати. Ми всі ставимо собі це питання. Не забувайте ще, що у нас кліматичні, продовольчі виклики, робота, інфляція. Населення багато, і як усьому дати раду… Уже не буде, як було. Буде інакше. Але після цієї руїни, у яку ми всі вступили, а які масштаби цієї руїни — я не знаю, хочеться, щоби зміни в самій росії відбулися.

Буде довше просто, однаково правда переможе. Добро переможе зло, тільки скільки піде за ним… Скільки зло може забрати за собою — я не знаю. Важко сказати. Треба готуватися до довгої дороги. Треба молитися. Ну й це залежить не тільки від українців, а й від світу, який здатен нам допомогти в цьому. Швидкість цією війни залежить від консолідації суспільства.

Ну і, звичайно, варто працювати всередині з росією, з людьми, які розуміють, що відбувається. Я зараз захоплена тим, що робить Володимир Золкін у програмі "Ищу своих". Відкривається дуже велика картина. Це велика трагедія. Долі багатьох життів у ніщо, у нікуди. Тому, що хтось вирішив перекроїти карту. Хтось почав думати термінами столітньої давнини. Не можна просто взяти і все зруйнувати.

"Коли ці знедолені створіння крадуть пральні машинки, холодильники і труси, ти розумієш, у якій сраці вони живуть"

росія розвалиться?

Я знаю, що кожна імперія валилася жорстко, тільки в сьогоднішньому часі, тим більше якщо ти розумієш, що немає з чим конкурувати, коли ці знедолені створіння крадуть пральні машинки, холодильники і труси, ти розумієш, у якій сраці вони живуть. Для чого вони це роблять? Наплодити біди та нищити ще більше, зламавши поруч у сусідів усе. Своє не відбудовувати й тут шкодити.

Ірма Вітовська / Фото з фейсбуку актриси

Це культурний, інтелектуальний, смаковий занепад, – про брак інтелекту у росіян

Йдеться про брак інтелектуального середовища. Я також слухала, як дружини на ці "здобутки" реагують. У них немає власного відчуття щастя? Для чого це й чому? Ми наче живемо на іншій планеті.

Це культурний занепад, ніхто з них, наприклад, навіть не відкривав свою високу літературу. У них книжки стоять для інтер’єру. Починаючи ще від їхніх батьків і так далі. Це культурний, інтелектуальний, смаковий занепад. Це деградація, яку над ними проводили досить довго. У них немає цінностей. Від того ти так живеш, так спілкуєшся, це все комплексно. Це агресія й образа на життя й ненависть до тих, хто краще. Це відсутність власного щастя, достатку.

Вони ще раз захотіли пройти цю криваву історію. Ви думаєте, воно тільки тут буде? Воно там всередині та перекинеться ще більше, жорсткіше. Ой… Словом, у сьогоднішньому часі це якийсь такий реверс назад, він взагалі огидний і недоречний.

Мотивація, ціль — які? Просто знищити українців як етнос? Звідки ця українофобія? Розуміючи, що українці можуть заявити на свою спадщину? Я не знаю відповіді, чому прості солдати такі звірі.

Тоді в мене виникає ще одне питання: "Невже так буває, що це передається?".

Можу зробити висновки, що це якийсь психічний ролад, який дуже давно закладений. Не у всіх, звичайно, але ми бачимо, що це масове явище.

А ще це дуже швидко передається на тих, які нещодавно тільки переїхали в росію.

Це інформаційна накачка. Російська пропаганда, яка 24 години зі всіх кутів їсть твій мозок. Це страшний експеримент, який зробив безвольне людиноненависницьке, жорстоке, насильницьке суспільство.

І весь цей бруд формує їхній менталітет. 

Вони його викопали й випрали. Найгірше, що було, вони зараз це окультивували. Коли вони боролися з гіршим, тепер вони дали цьому дорогу, ще й добриво сиплять. Вони себе принижують, не те, що нас в анекдотах. Тобто це якесь людиноненависництво.

Я вважаю, що людина, задоволена своїм життям, яка здатна на емпатію та любов, не буде так гидко поводитися, ненавидіти чи заздрити іншим. Тобто їм не дали нормально почуватися, вони застрягли у своєму смітті. До того ж росіяни вважають це нормою. Не хочуть розвиватися, дізнаватися про демократичний світ. Це низько. Нація без культури?

Так, ви маєте рацію. Це велика, довготривала травма, яка отак проявляється. Там людина — ніщо. Вони самі кажуть: "Мы маленькие люди, что мы можем сделать".

У "великій" країні.

І їх там багато, так. Проте вони необ’єднані.

Ірма Вітовська / Фото з фейсбуку актриси

"Найстрашніше зараз жити так, ніби нічого не відбувається": Ірма Вітовська звернулася до українців

Пані Ірмо. Страшний зараз час. Дякую ЗСУ, що маю змогу зараз із вами розмовляти. Говорити про все, що хочемо. Наостанок попрошу вас звернутися до українців і нагадати їм про важливі речі.

По-перше, з цією війною ти стаєш ще більше вірянином, ніж раніше. Хто вміє, може і знає як, варто молитися, щоби не впасти в розпач і паніку.

Важливо не бути осторонь. Найстрашніше зараз жити так, ніби нічого не відбувається, коли ви перебуваєте десь у спокійному місці. Я не проти зустрічей із друзями, я сама це роблю. Можна піти десь і посидіти, замовити келих пива. Але, якщо ви це робите постійно і, не відгукуючись на війну, — це огидно й неправильно.

Ця війна також через байдужість, вона з 2014 року. Хай кожен подивиться, де він був із 2014 року, чи стабільно він знав, що Михайлівський собор обростає фотокартками, скільки разів він був там, скільки він перераховував на шпиталі, переселенців.

Ця війна — вона так само відповідь. І не можна зараз, коли нібито стало спокійно й когось не вбили, коли поїхав в іншу країну й почав там жити, замикатися.

Часом справді вже немає сил, думаєш, де взяти ті гроші, адже індустрія стоїть. А ми жили більш-менш спокійно. Проте зараз миришся зі всім і думаєш про своїх західних друзів, у кого більш-менш усе добре, щоби ми могли зібрати на потрібні речі для військових.

Але ти також розумієш, що всі втомлюються від нашої війни. Пригадую ситуацію, як я тільки приїхала до Італії. Я спочатку була в Неаполі, стояла на набережній, постарівши душею… Я взагалі не хотіла їхати, бо мені здавалося, що це не моє життя. Зараз я вже інша, моє життя інше. І до якого кіно зараз, от справді?

І я стояла, дивилась на людей і дітей, які гуляють, бігають, і зрозуміла, що мені зараз так незручно в цій спільноті! Безсумнівно, я щаслива за них, але тоді відчувала себе якимсь непотрібним пазлом. Попри все, ми дякуємо тим людям, що всупереч своєму комфорту, пожертвували для нас. Але ти розумієш, що це не може тривати роками. Втомляться всі. На це, мабуть, і розраховують, що втомиться світ і ми теж.

Від цього страшно, несправедливо та образливо. Я так хочу сказати нашим усім людям, щоби вони молились. Часом відбуваються речі поза нашими людськими можливостями, хтось з’являється, приймається якесь рішення, сходить дивна сила.

Несіть і просіть правду. Вона повільна, але вона справді все вибілить. Бо зло динамічне, мобільне. Робіть, що можна: читайте, допомагайте з дітьми, поки мами волонтерять. Ми маємо бути, як мурашник. Як тільки три мурахи сидять і курять бамбук збоку, утворюється дірка.

Подивіться, скількох людей евакуюють, куди вони, де вони? Ми маємо розуміти, що ви можете бути на їхньому місці. Не дай Боже, щоби комусь було байдуже. Допомагайте фінансово, дайте людям час, допомагайте, пустіть когось до себе в дім. Так, то важко жити з іншими людьми, але важче не жити нам взагалі. Ніхто поодинці не рятується.

Перемоги нам! Дякую за розмову!

Перемоги, так. Дякую вам.

Ірма Вітовська / Фото з фейсбуку актриси