"Україна в огні 2" – це документальний серіал про повномасштабне вторгнення росіян на землі України. Попри жахливі кадри відчаю, він показує гідну боротьбу українського народу за свободу. На сьогодні, 5 травня, проєкт налічує 81 епізод, кожен з яких триває одну хвилину.

Читайте більше 10 фільмів, які має переглянути кожен українець у 2022 році

У цьому й полягає його феноменальність, це "подібно до того, як люди раніше писали листи, потім фотографували, зараз вони знімають відео й спілкуються цим – між собою, зі світом".

У межах проєкту "Інтерв’ю24" ми поспілкувалися з учасником творчої групи "України в огні 2" та дізналися чимало важливого про серіал. Він розповів про мету створення проєкту, чи потрібен документальному фільму сценарій та чому важливо розповідати світу про війну у форматі кіно.

Інтерв’ю з учасником творчої групи проєкту "Україна в огні 2"

Як розповідати світові про війну Росії проти України? І чому це важливо?

Розповідати правдиво, пристрасно, від першої особи. “Україна в огні 2” робить це кінематографічно – на основі відео очевидців. Це важливо, бо ці кадри – сама реальність у кіноформі, а не ментальні конструкти чи аргументи, – це кінодокументи. Ці кадри – зафіксована пам’ять. Кінопам’ять об’ємніша за звичайну людську, індивідуальну: камера “бачить” більше.

Навіть якщо ми загинемо, це кіно має шанс вижити чи пережити нас.

Є шанс і на те, що ці кадри як фіксують реальність, так і надихають – до дій, почуттів, життя. Й інших нас.

Ви продовжили кінопоему Довженка "Україна в огні" 1943 року – чому саме її, а не фільм "Зима у вогні" 2015 року, який розповідає про Революцію Гідності? У чому полягає ваша мета?

"Україна в огні" Довженка – це кінопоема про війну, й ми зараз маємо війну, а не революцію. Щоправда, ми маємо кінематографічну революцію – епоху, коли очевидець може фіксувати події, миттєво оприлюднювати їх, стаючи співтворцем кіно. Так, відео – ще не кіно, але це все частина його спільнотворення. Це було й раніше. Але феноменальним є обсяг – потік візуального спілкування.


"Україна в огні" Довженка / Фото обкладинки книги з Вікіпедії

Подібно до того, як люди раніше писали листи, потім фотографували, зараз вони знімають відео й спілкуються цим – між собою, зі світом. На цю кінореволюцію чекали, і вона відбувається на наших очах й за нашої участі в Україні. Значущість її й у змісті та смислах – це не відео розваг, звірят, моди, самолюбування і пригод під музику. Це в сукупності відео про життя і смерть цілого народу, який намагаються стерти з лиця землі.

Уявіть собі, якби такі гаджети з камерами мали жертви Голодомору чи Бабиного Яру. Тож ми живемо у феноменальний час, і Україна робить кінематографічну революцію – невдовзі про це будуть писати у книгах з історії.

Наша мета – бути в авангарді цієї кінореволюції в ім’я народу України. Це звучить пафосно, але чи це не правда? Якщо ви почитаєте "Україна в огні", то зрозумієте паралелі тієї й цієї війни. Проте наразі нам трохи більше поталанило, бо "Україну в огні" Довженка прочитали лише після війни, а "Україну в огні 2" уже можуть бачити в світі під час війни – усі небайдужі. Можливо, кіно врятує Україну від подальшого геноциду.

Чи співпрацювала ваша команда з режисером Євгеном Афінеєвським, який власне зняв фільм "Зима у вогні"?

Наразі ні. Наскільки нам відомо, зняли цей фільм переважно українські оператори. Ми працюємо на українське кіно. Нам треба своє розвивати, а не потурати Голлівуду. Чужого ще навчатися, але свого не цуратися. Досить дивитися на чужину, як на дороговказ. Та й у мистецтві кордонів немає. Ми повинні позбуватися комплексу меншовартості в собі й не дозволяти використовувати себе. Ми цього варті.

Голлівуду ще не було, коли на території України вже робили кіно.

Чи варто орієнтуватися на гроші та марнославство? Хто пам’ятає тих всіх оскароносних чи каннсько-берлінсько-венеційських лауреатів гілок і "звірів" через місяць чи роки?

Дивімося глибше. Умовно кажучи, поясніть, чим Шон Пенн кращий актор за Олега Цьону? Так, Джулія Робертс – класна актриса, але невже Ірма Вітовська-Ванца – на два класи не вища? Тим паче нам ближча. А Валентин Васянович глибинніший за Спілберга. Продовжіть цей перелік самі. Сенс ясний? Ми маємо шанс усвідомити це. І сторінки та новини про кіно у ЗМІ будуть про кіно українське.

Треба йти назустріч один одному – ставати друзями та приятелями українського кіно та українських кінематографістів. Бо нерідко про них пишуть у пресі лише після смерті. І не тому, що вони заслужили, основний привід – це смерть.

Доля дарує нам новий шанс звернутися до українського кіно як частини української культури. Надіюся, ми ним цього разу скористаємося.

"Зима у вогні": дивіться трейлер фільму

Чи були у вас інші варіанти назви самого проєкту?

Так. Ми шукали влучну назву, були варіанти, наприклад "Хроніки війни" чи "Хроніки хоробрих левів". Це кіно робилося з першого дня війни – під вибухи й часто без світла та інтернету. Час було визначатися з назвою, аби випускати напрацьоване. Бо не знали, чи ще буде "завтра". Тоді якось уночі нас навідав Довженко з його – з нашою – "Україною в огні". Це було 100 % влучення – за змістом, смислами, значущістю. Ми радилися і з літературознавцями – вони нас підтримують.

Єдиний нюанс – цю назву вже експлуатували. Зокрема Олівер Стоун в його відверто антиукраїнських пропутінських фільмах. Ми розуміли ризик в аспекті комунікацій із громадськістю. До речі, це потім підтвердилося. Нещодавно одна мистецька організація відмовилася показувати фільм з міркувань піару. Там, ймовірно, не знали, що ця назва довженківська. Ми розуміємо, що на декого "гугл" впливає більше за українську історію чи традицію.

Але ми вирішили триматися традиції та боротися і за Довженка, і тим самим за Україну, аби спробувати "повернути" цю сакральну для нас назву. Надіюся, нас у цьому підтримають. Тому "Україна в огні 2" – це назва вистраждана і в цій війні.


"Україна в огні 2" – алюзія кінопоеми Довженка 1943 року / Фото з фейсбуку проєкту

Як зародилась ідея робити саме хвилинні епізоди?

На війні багато не говорять, тому й документальне кіно про війну має бути стислим. Водночас обсяг чи міра уваги (attention span) – це питання про тренд постмодерну. Ми його творці, носії та жертви водночас. Ми йдемо за трендом, і в нас є досвід – навички та успіхи в цьому плані. З іншого боку – такий хронометраж від самого початку неповноцінний, і ми це одразу відчули.

Уже на перші серії були відгуки: це хочеться дивитися довше. Тож була спокуса довших серій. Це зумовлено внутрішніми потребами. Людина в кіно, як і в театрі, прагне до катарсису – духовного очищення, трансформації. Це, за фізіологічною аналогією, можна, даруйте, бо це дещо редуковано, – звести до поняття оргазму. Тобто як довести до оргазму за хвилину? Це фізіологічно й психологічно майже неможливо. Але це кіно, і воно не має такої мети. Наше завдання – лаконічна кіноправда. А чи стане це тизером інтересу чи його апогеєм – питання відкрите.

"Україна в огні 2": дивіться 70 епізод про те, як Україна дає відсіч з козацьким драйвом

Скільки часу витрачаєте на роботу хвилинної серії?

Ніхто не повірить. Нехай це залишиться питанням кінокухні. Ніхто не питає, скільки готується страва, – важливо, що зроблена з любов’ю.

А хто знімав кадри до фільму?

Абсолютна більшість кадрів – з відео очевидців. Частина – це мистецькі кадри місць, фото. Вони можуть додати історичну паралель чи естетизувати наратив, реальність. Бо часом це разючі кадри насильства, жорстокості, смерті.

Ми дотримуємося тієї точки зору, що насильство треба показувати й треба показувати тих, хто його вчинив, наслідки. Саме в цьому полягає відповідальність кінематографіста.

Тож ми показуємо й бомбардування в Чернігові й збитого пілота, який це зробив. Але водночас смерть як така на екрані не повинна ставати соціальною порнографією, а її візуальний сенс – надихати до життя, давати надію.

Ми цінуємо ці кадри очевидців і визнаємо. Вдячні тим, хто їх робив з небезпекою для життя і здоров’я. На жаль, наразі в більшості неможливо ідентифікувати тих, хто їх робив. А часом це безвідповідально й неетично робити – зазначати їх. Треба пам’ятати, що мільйони українців продовжують жити в окупації. Триває війна. І це може коштувати життя.

Повертаючись до теми української кінореволюції, ми розуміємо, що колективно люди, які знімають ці кадри – від очевидців до професійних операторів, – усі вони складають народ. І в цьому смислі – це, можливо, один із перших повноцінно народних українських документальних фільмів.

Важливо Найсильніший фільм про мову "Соловей співає": чому варто подивитися саме сьогодні

Як ви думаєте, ваш формат сподобається глядачам? На яку аудиторію транслюється серіал? Чи буде цього достатньо для популяризації теми війни у світі?

Формат спрацьовує. Він виходить на соціальних платформах. Його зручно дивитися на мобільних ґаджетах. Так, кінотеатр – крутіше, але це мінікінотеатр. Потенційна аудиторія величезна. Адже мільярди людей у світі вже мають ґаджети та інтернет. Але є проблема з поширенням, бо контент складний, тому ми просимо всіх – передусім українців в Україні та за кордоном – невтомно його поширювати – в ім’я мільйонів, у пам’ять тих, кого вже з нами фізично немає внаслідок цієї війни.

Скільки людей працює над проєктом?

Ми не афішуємо нічого персонального наразі. І просимо це зрозуміти. Ми маємо втрати. Війна продовжується. Цьому прийде свій час.

Зважаючи, що це документальна хроніка, розкажіть, як ви працюєте над серіалом? Чи потрібен документальному проєкту сценарій?

Загалом, сценарій не потрібен, бо життя, зафіксоване в кадрах, – уже основа смислів серії. Але це не означає, що можна просто подати відео і серія готова. В ідеалі в серії має бути драматургія, конфлікт. У документальному кіно його виявляє документ чи факт. Прессекретар ЗС РФ стверджує, що ті не "завдають ударів по цивільних об’єктах", але відео очевидців у фільмі показує, що це робиться в багатьох містах і систематично. Це воєнні злочини.

Львів уже кілька разів було обстріляно ракетами, і ми показуємо, хто і коли робив це востаннє – через історичну паралель як основу серії, додаємо пісню про Львів. Тож частина серій – поетична. Попри війну, українці сіють – і так було завжди, і це показує "Земля" Довженка – наша земля зачарована. Або бомби, вибухові пристрої – ця сучасна вбивча російська культура, проти якої мирні жителі не мають спасіння. Це мова, якою нині росіяни спілкуються з переважно російськомовними українцями, вбиваючи тисячі. У фільмі є й позитив – "козацький драйв", любов на війні, прояви чудес. Як, наприклад, у випадку киянина, якого двічі переїхав БТР, а він вижив – і це метафора української удачі.

"Україна в огні 2": дивіться 23 епізод про те, як військовий освідчився коханій

Що ще потрапить у серіал? І що точно не потрапить? Скільки буде ще епізодів? Чи є у вас певна запланована кількість серій?

Це визначати життю. Ми надіємося серій буде небагато – війна завершиться перемогою. Але життя – режисер нашого кіно. У довженківській "Україні в огні" 50 розділів. У нас уже більше серій, але в плані довженківських розділів тематику ще не розкрито. Цикли вже оформлюються, але вони ще не всі розвинуті.

Дійсно, деякі теми наразі не висвітлюємо. Наприклад мародерство українців, зрадництво, чиновництво, самодурство – ці теми актуальні, й вони розкриваються в кінопоемі Довженка. Там є ті, хто прагне "катів катувати", і ті, хто прагне "катам помагати". Ми ці аспекти ще досліджуємо. А наразі, за словами Довженка, "гине Україна... в’язні й судді повинні битись поруч".

Чи важко переживати знову кожну історію, працюючи над серіалом?

Це складне питання. Ми всі уже можемо мати, якщо навіть не були свідками чи жертвами насильства на війні, травму свідка. Це відчуваєш, коли днями опрацьовуєш відео очевидців, наприклад із Чернігівщини, Київщини, Херсонщини, Харківщини. Але є й позитиви. Як там у пісні співається, "мої два кольори, червоне – то любов, а чорне – то журба".

Як ви плануєте працювати над популяризацією серіалу? Чи хочете інтегрувати у відомі премії Глобус чи Еммі? Бо пам’ятаємо, що "Зима у вогні" була номінована на Оскар.

Ми лише сподіваємося на себе, на українців – наше почуття гідності, солідарності – й тих, хто нам симпатизує. У нас немає намірів марнославства. "Оскари", "глобуси" й "медведі" – на них завжди є охочі й серед наших марнославів. Не мав їх Довженко й від того не змалів. Наша нагорода – це визнання українців.

Про існування російської культури та її бойкот

Наостанок хочу запитати, що ви думаєте про бойкот російської культури зараз?

Що таке нині російська культура? Якщо брати енциклопедичне її визначення, то російська культура як сукупність матеріальних і духовних цінностей – це нині прагнення знищити і принизити нас силою: армією, бомбами, насильством – як народ. Як можна не бойкотувати таку культуру? Це єдина адекватна реакція нашої держави і народу. Культура – це не імітація, не світлини міст та картини ермітажів чи кадри фільмів, а те, що вони нам несуть.

На папері пишуть і нас повчають: "У людині все має бути прекрасним", а в житті – вбивають мирних жителів, гвалтують українських жінок, екскрементують у наших хатах, руйнують тисячі наших шкіл, грабують нас? До речі, не тільки в Україні. Про яку культуру йдеться?

Чи не помножена вся російська культура на нуль? Культура – це міра людяності, і яка вона в пілота, який скидає бомби на мирні міста, тоді як абсолютна більшість росіян підтримує таку війну або не зупиняє її? Чи не стала російська культура зразком блюзнірства, дволикості?

Залишається ще питання індивідуального ставлення: до російської мови, до окремих представників так званої російської культури. І це питання вирішує кожен для себе. Російськомовні українці нарешті усвідомлюють: росіяни їх знищують, а не, як обіцяли, захищають. Блокадними та поруйнованими є переважно русифіковані українські міста, росіяни як окупанти спочатку доводять усе до гуманітарної катастрофи, а потім, як наче "спасителі", дають хліб, воду і макарони. За нашими спостереженнями, більшість убитих мирних українців і поруйнованих місцевостей – російськомовні. Мертві вже не збагнуть, що їх через мову використали та вбили. Але, можливо, живі ще можуть зрозуміти. Чи не вбивча така російська "культура"? Судіть самі.