Григорій Бакланов зіграв Лавріна у культовому серіалі "Спіймати Кайдаша". 6 жовтня він разом з іншими акторами приїжджав на зустріч з шанувальниками. Кохана Григорія – Анастасія допомогла організувати цю благодійну подію, щоб зібрати кошти на автомобіль для ЗСУ.

Вас може зацікавити Про українізацію, Собчак та стосунки з дружиною: відверте інтерв'ю з Тарасом Цимбалюком

Ми зустрілися з подружжям в одній із затишних кав'ярень у центрі міста. У відвертій розмові для проєкту "Інтерв'ю24" Григорій та Анастасія розповіли про особисте життя, творчість та війну. Чи буде продовження серіалу "Спіймати Кайдаша"? Як між Григорієм та Анастасією виникли романтичні стосунки? Хто запрошував росіян на зйомки в українському кіно? Які проблеми є у вітчизняному кіно? Про все це та багато іншого читайте нижче.

Для початку розкажіть, будь ласка, про свою поїздку до Львова, адже вона є благодійною. До яких подій, окрім зустрічі з акторами "Спіймати Кайдаша", долучаєтеся і для кого збираєте кошти?

Григорій: Ми збираємо кошти на автомобіль для підрозділу ЗСУ, де зараз служить наш друг, який раніше працював піротехніком. Хлопці воюють на Харківському напрямку, їм потрібен пікап або позашляховик. Раніше з допомогою таких заходів ми збирали кошти на карети швидкої допомоги, а тепер вирішили зібрати кошти для товариша.


Зустріч з акторами "Спіймати Кайдаша" у Львові / Фото andrianaaphoto

Всі благодійні події з акторами відбувалися в Києві, а люди дуже просили, щоб ми приїхали до Львова. Ось ми й приїхали.

До слова Зірки серіалу "Спіймати Кайдаша" у Львові: секрети зйомок, про які ви не знали

У час війни цей серіал набув нового сенсу, багато людей вважають його найкращим українським серіалом. Тарас Цимбалюк назвав цей серіал "ковтком свіжого повітря". Григорію, чи погоджуєтеся ви з такою думкою? І в чому особисто для вас є особливість цього кінопроєкту?

Багато моїх друзів казали, що зараз передивляються "Спіймати Кайдаша". Раніше наші батьки постійно дивилися по телевізору радянські фільми. Дуже тішить, що зараз є українське кіно, яке люди можуть передивлятися, яке заспокоює.

Особисто я не можу переглядати цей серіал, оскільки постійно бачу свою роботу та помилки. Але радію, що багатьом подобається. Реакція глядачів завжди втішає.


Григорій Бакланов / Фото Уляни Журби, 24 канал

Анастасія: Це ж була перша робота з Наталкою Ворожбит та Олександром Тіменком – одними з найкращих сценаристів і режисерів України. Це команда професіоналів. Я не брала участь у цих зйомках, але зі всіма знайома, мрію колись теж поспівпрацювати.

Який момент із серіалу запам'ятався вам найбільше?

Анастасія: Коли я вперше дивилася серіал, то мене дуже вразила сцена, де героїня Тоні Хижняк – Мотря закопувала цуценят. Я дуже люблю тварин і знаю Тоню, яка вона добра та чуйна дівчина, тому було незвично бачити її в кадрі в такому образі. Пам'ятаю, як плакала, писала їй: "Тоню, що ж ти наробила?" (Сміється).

Режисер Олександр Тіменко потім розповідав, що було дуже багато емоційних коментарів щодо цієї сцени. Люди так повірили в цю історію, сцена була настільки правдиво зіграна, що люди забули, що насправді це ілюзія, створена учасниками знімального процесу. Багатьох глядачів ця сцена емоційно вразила.

Не пропустіть Продовження "Спіймати Кайдаша", нове кохання і виховання сина: інтерв'ю з Антоніною Хижняк

Серіал "Спіймати Кайдаша" закінчився на моменті, коли Лаврін пішов на війну, в АТО. Відомо, що творці серіалу не планували знімати його продовження, називають цей момент логічним завершенням. На вашу думку, з погляду на останні події в Україні, чи варто зняти продовження і показати долю Лавріна?

Григорій: Мабуть, всі хотіли б продовження. Я б залюбки ще раз зіграв би цю історію. Раніше, коли нас запитували, чи буде продовження, у мене було питання: "А куди продовжувати?". Адже до 2022 року у нас, на жаль, нічого не змінювалося: було АТО, війна на Донбасі. Ця ситуація була в підвішеному стані. Зараз все змінилося. Оскільки перша частина охоплювала 10 років, то, мені здається, що й друга частина має охопити більше часу. Я б залюбки зіграв у такому кіно після перемоги. Щоб показати, що відбулося з Кайдашами, коли Лаврін пішов на війну, коли вона охопила всю країну, коли Україна перемогла і що відбувається далі.


Григорій Бакланов у ролі Лавріна / Кадр з серіалу "Спіймати Кайдаша"

Загалом спілкуєтеся з кимось із колег, які зараз в теробороні чи ЗСУ? Адже багато відомих людей від початку війни взяли в руки зброю.

Григорій: Так, звичайно, ми завжди на зв'язку з нашими друзями, які зараз на фронті. Це і актори, зокрема наші однокурсники, і режисери, і художники, і піротехніки. Серед них також є ті, що створювали "Спіймати Кайдаша". І звісно ж намагаємось їм допомагати, використовуючи свої можливості.

Анастасія: Я особисто знаю хлопців, які були художниками, займалися оформленням знімального майданчика, костюмерів, акторів та режисерів, операторів, які зараз пішли нас боронити. Наш друг Микола був помічником костюмера в серіалі "Морська поліція. Чорноморськ", де ми з Гришею знімалися, а нещодавно він написав, що перебуває на війні, ми намагалися своїми силами якось допомогти йому.

Дуже боляче, бо знаємо багатьох захисників особисто, всі вони зараз потребують допомоги, але можливості надати всім цю допомогу немає, хоч як би ми не старалися. Звісно, було б простіше, якби актори та інші працівники кіноіндустрії мали зараз якусь роботу. Тоді ми могли б направляти кошти до наших друзів, колег, які на фронті. Але, на жаль, зараз ми перебуваємо в ситуації, коли вся кіносфера виявилася непотрібною. Величезна кількість людей залишилися без роботи та навіть без можливості отримати її у найближчі кілька років.

Давайте повернемося трішки у той час, коли розпочиналася ваша кар'єра. Ви вже розповідали, що навчалися разом і під час навчання навіть уявити не могли, що через кілька років одружитеся. Коли зрозуміли, що виникають романтичні почуття? І хто перший проявив симпатію?

Анастасія: Коли ми вже кілька років, як зустрічалися, Гриша зізнався, що ще на першому курсі я йому пригледілася. А я його взагалі не помічала. На першому курсі, здається, я навіть не знала, що з нами навчається такий хлопець. Дізналася про Гришу лише десь через пів року, коли моя подруга закохалася в нього і постійно намагалася бути поруч. Так ми почали проводити час разом, приятелювати. Але симпатії навіть і близько не було ще кілька років.


Григорій Бакланов та Анастасія Цимбалару / Фото Уляни Журби, 24 канал

Григорій: Для почуттів нам знадобилося чотири роки. Спочатку нас ставили в пару в університеті, щоб ми разом працювали, грали різні уривки. Були моменти, коли ми ненавиділи одне одного.

Анастасія: Дуже важко репетирувати разом. Ми творчі, емоційні люди, з різним підходом та поглядами на роботу. В нас іноді досі так. Але ця проблема є, здається, в усіх акторських парах. Нещодавно одна колега розповідала мені: "Коли з чоловіком записуємо проби вдома, щоб надіслати режисеру, то розходимося по різних кімнатах, бо починаються сварки". У нас теж так буває. Але з часом вже знаємо підхід одне до одного. Більше проявляємо розуміння та терпіння.

Григорій: Пригадую, на останніх курсах у нас вже була вистава, де ми грали в окремих діях, на сцені не перетиналися. У мене робота над роллю йшла туго і Настя дуже допомагала. Вона тоді, як ніхто, вже знала, як я працюю. Відтоді ми почали допомагати одне одному, підтримувати. На цьому підґрунті й зав'язалися стосунки.


Григорій Балканов та Анастасія Цимбалару / Фото пресслужби

Вас частіше можна побачити разом у соцмережах, аніж на екрані, однак спільні проєкти також є. Якою була ваша перша спільна робота, в якій зіграли?

Анастасія: Серіал "Ворожка". Але там ми не грали пару, наші персонажі просто були колегами. Це був цікавий досвід, ми побачили хто як працює, мали змогу підтримувати одне одного, щось підказувати. Хоча ми сім'я, але маємо дуже різні підходи і ставлення до роботи. І це нормально, кожен актор, як то кажуть, має свою "кухню".

Через рік ми вперше зіграли закоханих у серіалі "Провина кохання". Але це нам далося просто.

Григорій: Бо ми там грали пару, могли попередньо не домовлятися про те, як вести сцени. Ми вже знали, про що нам грати.

Деякі пари не можуть працювати разом, простіше бути у різних сферах діяльності, а є ті, яким навпаки найкомфортніше працювати в команді. Якою парою є ви?

Григорій: От у "Ворожці" було комфортно. Подобається, що у спільних проєктах вдається частіше бачитися.

Цікаво Про чоловіка в ЗСУ, скандал з "Кріпосною", перехід на українську: інтерв'ю з Наталкою Денисенко

До війни у вас був насичений робочий графік, ви могли тривалий час не бачитися, навіть одружувалися у єдині спільні вихідні за все літо. Як вдавалося всі ці роки зберігати стосунки?

Анастасія: Ми постійно намагалися викроювати якусь можливість, щоб разом провести час. До прикладу, якщо в мене були якісь зйомки, а Гриша у цей день звільнявся раніше, то обов'язково приїжджав на знімальний майданчик, щоб погодувати, привезти теплі речі, підтримати. Якщо в Гриші були якісь зйомки в іншому місті, я, якщо була така можливість, їздила разом з ним. Минуле літо взагалі було скажене. У Гриші були два паралельні проєкти – в Чорноморську та в Києві. А я мала одночасно кілька проєктів у Києві. Бувало так, що після зміни в Києві сідала на літак в Одесу, він мене зустрічав в аеропорту і тоді ми разом їхали в Чорноморськ. Вранці їхали на знімальний майданчик, кілька годин проводили разом, а ввечері я автобусом поверталася до Києва на зйомки. Ми використовували кожну можливість побути удвох. Інколи бували спільні вихідні. Якщо мали 1 – 2 такі дні, то обов'язково кудись їхали. Дуже любили приїжджати у Львів, були в Мукачево, Кропивницькому та інших містах. Любили мандрувати Україною. Називали такі поїздки відпусткою.

Так дивно розповідати про все це в минулому часі, ніби це взагалі не з нами відбувалося. Зараз думаю: "Всі ці зйомки, проєкти, біганина. Навіщо це все?". Зараз все наче втратило свій сенс.


Григорій Бакланов та Анастасія Цимбалару / Фото з інстаграму акторки

Зараз кожен чоловік має бути готовим взяти в руки зброю та стати на захист держави. Григорію, чи ви готові воювати, чи навчались десь військовій справі?

На жаль, не маю цієї підготовки. Але, звісно, готовий воювати, а не ховатися. Ми вдома і ми завжди боротимемось за своїх.

Анастасіє, а ви готові відпустити чоловіка на війну? До прикладу, нещодавно розмовляла з MamaRikа, то вона зізналася, що свідомо не відпускає чоловіка на фронт, перетягує на волонтерські ініціативи.

Звісно, що ні. А яка жінка готова? Це величезний біль для кожної сім'ї. Поки ми робимо те, що в наших силах. Навіть ті друзі, які зараз на війні, кажуть: "Дякуємо, що допомагаєте і не полишаєте нас". Ми не маємо права лишити.

Зараз багато хейту, кажуть, що всі чоловіки мають воювати. Безумовно, чоловіки мають боронити нас, але хто їх забезпечуватиме? Стільки запитів, у всіх чогось не вистачає: одягу, їжі, медикаментів, автівок, амуніції тощо. На якомусь ресурсі прочитала, що на одного військового потрібно 17 чи 20 цивільних, які його забезпечуватимуть. 60% українців залишилися без роботи. Хто забезпечуватиме цих військових? Хтось має воювати, а хтось має робити все, що в його силах, щоб підтримувати наших хлопців і дівчат.


Анастасія Цимбалару / Фото Уляни Журби, 24 канал

Я можу зібрати акторів, організувати подію, зібрати кошти. Гриша знаходить бронежилети, каски, замовляє автомобілі, домовляється з європейцями, китайцями. Поки що кожен перебуває на своєму місці і робить те, що в його силах. Головне не сидіти і не чекати перемоги, а робити щось для цього. Тоді й не буде потреби відправляти всіх на війну.

На жаль, війна забирає батьків в українських дітей, багато з них стають сиротами. Співачка MamaRika, ведучий Юрій Горбунов, хореограф Женя Кот казали, що думають над всиновленням, прагнуть дати щасливе майбутнє дитині, яка втратила сім'ю у цій страшній війні. Анастасіє, у серіалах ви часто граєте ролі мами, маєте досвід спілкування з дітьми. У вас ще немає власних дітей, а чи задумувалися над усиновленням?

Зараз ми не маємо можливості навіть про своїх дітей подумати. Ми опинилися без роботи, без будь-якої можливості працювати і взагалі невідомо, чи зможемо повернутися до своєї професії. Мені здається, що дуже безвідповідально було б зараз брати у сім'ю дитину, коли не знаємо, що буде завтра і чи зможемо забезпечити хоча б себе. Коли відчуємо твердий ґрунт під ногами, можливо, думатимемо про це.

Як під час карантину, так і під час війни, було багато розлучень, зокрема й серед відомих пар. Як ці періоди вплинули на ваші стосунки?

Григорій: На карантині ми кайфували, раділи, що нарешті змогли просто побути вдома. Ми дивилися кіно, їли, відпочивали, спілкувалися.


Григорій Бакланов та Анастасія Цимбалару / Фото з інстаграму акторки

Анастасія: Подруга писала: "Я вже не можу, божеволію, він 24/7 поруч. Що мені робити?". А нам все подобалося (Сміється). Війна, звісно, дуже відрізняється. По-перше, на карантині ми сиділи вдома 2 місяці і розуміли, що рано чи пізно це закінчиться, ми повернемося до свого життя. Зараз такої впевненості немає. Війна триває вже майже 8 місяців, емоційно це дуже виснажує. Важко розуміти, що не знаємо, що на нас чекає, яким буде майбутнє. Психологічно це важко витримати, але намагаємося триматися.

Ні для кого не секрет, що Росія тривалий час фінансувала зйомки кіно в Україні, сюди запрошували російських акторів. Ваші колеги, зокрема Тарас Цимбалюк, Ольга Сумська, розповідали, що на знімальному майданчику відчувалася різниця у ставленні до українських і російських акторів. Ви були в таких ситуаціях?

Григорій: Ми часто знімалися з росіянами, але ці проєкти, наскільки мені відомо, фінансувалися українськими продакшинами, а потім продукт продавали в Росію. Не хочу говорити, що ми відчували якесь приниження, що були утиски. Хоча, справді, тільки з нашим поколінням прийшла хвиля адекватного ставлення до українських акторів – почали залучати на головні ролі, писати про нас. Наші попередники казали, що раніше було за щастя отримати роль в епізоді серіалу, бо в основному знімалися росіяни.

Та для мене завжди було дивно, що коли до українських кінопроєктів запрошували росіян, їм надавали ті умови, яких вони не отримували в Росії. І майже всі актори, які приїжджали сюди на зйомки, казали, що там їм ніхто не платить такі гонорари і так не приймає. Звісно, що вони хотіли їхати сюди.

Анастасія: Але вони не самі приїжджали, їх цілеспрямовано запрошували.

Григорій: Так, і не росіяни диктували умови, для них ці умови створювали.


Григорій Бакланов та Анастасія Цимбалару / Фото Уляни Журби, 24 канал

Як ви думаєте, чому так було? І хто за це має нести відповідальність?

Анастасія: Мене дуже злить, що зараз всю відповідальність за таку ситуацію перекладають на акторів. Це дуже неприємно. Чому сюди запрошували росіян? Чому їм більше платили? Чому їх тут робили зірками, коли є багато українських акторів? Мені теж цікаві відповіді на ці питання. Люди мають зрозуміти, що актори – це наймана робоча сила. Є продюсер, продакшн, телеканал, це ті, хто керують всіма процесами. Мені дуже прикро, що люди впевнені, що зйомки росіян в Україні – це провина українських акторів. Ми всі були в такій ситуації: або сидіти вдома і не працювати, або приймати умови, які диктує продюсери, телеканали і продакшини. Мені дуже хочеться, щоб не тільки на акторів лягала вся відповідальність, щоб наші продюсери, телеканали теж почали відповідати на ці питання.

Вони не хочуть це коментувати.

Анастасія: А люди постійно пишуть: "Ага, самі знімалися з російськими акторами". Хочеться сказати: "А я що забороняла запрошувати українських акторів?". Та ми всі мріяли розвивати українське, зніматися в українському кіно, українською мовою. Знаєте, яка в нас кількість крутих професіоналів?! Але таких проєктів було катастрофічно мало. І коли проходив кастинг на такі проєкти, всі актори мріяли потрапити туди!

Знімаючись у серіалі спільного виробництва з росіянами, перед початком зйомок підписували договір про відмову від будь-яких прав. Тобто з актором у відзнятому продукті можуть зробити що завгодно: вирізати з серіалу, перетонувати іншим актором, написати інші репліки і озвучити. І ми не маємо права щось змінити, бо є папірець, де погодилися, що всі права забирає продакшн/канал.

Анастасія Цимбалару / Фото Уляни Журби, 24 канал

Ми не були в захваті від того, що до нас привозили російських акторів і робили з них зірок. Бо ми десятиріччями йшли до того, щоб грати головні ролі, а натомість їх грали студенти з Росії, які ще й отримували вдесятеро більші гонорари. Але що зараз про це говорити? Ми мамо не допустити такого у майбутньому. Тому ми створили петицію про заборону будь-якої творчої діяльності росіян в Україні. І на цей час зібрали 25 тисяч голосів, отже є шанс на те, що все зміниться!

Можливо, після повномасштабної війни ситуація все-таки зміниться на краще.

Анастасія: Звісно, ми сподіваємося, що до нас не привозитимуть тих, хто вихваляє Росію. Але є небезпека, що привезуть "хароших рускіх", бо "він підтримав Україну, ви просто не побачили. У нього в інстаграмі колись був допис, але його змусили видалити". І ми повернемося до тієї історії, яка була. Тому хочемо боротися з цим, нам дуже потрібен розгляд нашої петиції. Це промінь надії на те, що президент її розгляне і, можливо, щось зміниться.

Ми не можемо вплинути на всю кіноіндустрію, але можемо вплинути на те, щоб росіян більше не завозили в Україну. Та хоча б на якихось 10 – 20 років, щоб українська культура змогла зміцніти.


Анастасія Цимбалару / Фото з інстаграму акторки

Всі ці кінопроєкти були російськомовними. Ірма Вітовська в одному зі своїх інтерв'ю розповідала, що раніше українська мова в кіно не була урбаністичною, вважалось, що в місті люди розмовляють лише російською. Тому українці, які цікавляться вітчизняною індустрією, споживали контент російською. У час війни мовне питання гостро постало в суспільстві, зараз все більше і більше є саме української мови. Як гадаєте, яким має бути українське кіно, та й загалом контент, щоб повністю витіснити з нашого медійного простору все російське?

Григорій: Та будь-яке. Треба створювати будь-який український контент, заповнювати всі ніші. Насправді, маємо величезну кількість україномовного контенту, хоча б в ютубі: пісні, аудіокниги, фільми на будь-який смак. Велику кількість фільмів і серіалів ще ж навіть не показали по телебаченню та в кінотеатрах. І є прекрасні проєкти, які знімали 5, 10, 20 років тому, але їх свого часу не транслювали і про них забули. Можна показати ці фільми зараз. Є чим заповнювати ефір.

Анастасія: Рівно рік тому у Києві знімали чотирьохсерійний серіал "Дівчата". Були плани його розширити до 16 серій, на кшталт "Сексу і міста", але про українських жінок. Але на той момент це був ризиковий формат – чотири серії українською мовою. Переживали, чи будуть дивитися. Серіал вийшов в ефір, пройшов гарно, але не мав шаленого успіху на який ми сподівалися. Через 2 місяці почалася війна. Зараз більшість людей на вулицях впізнають мене саме через "Дівчат". Часто пишуть: "Який класний серіал, чому я його раніше не бачила? Вже передивилася 3 рази". "Дівчата" у нинішній ситуації зажили абсолютно по-новому. Вони отримали той успіх, на який ми сподівалися в грудні минулого року. Зараз люди "зголодніли". Вони прагнуть всього українського, просто хочуть чути рідну мову. Дайте їм цю можливість і вони дивитимуться.


Анастасія Цимбалару в серіалі "Дівчата" / Фото СТБ

Ви співпрацювали з режисеркою Оксаною Байрак, вона заявляла, що не впевнена, що Росія бомбила Донбас. Чи спілкувалися ви з нею щодо цього? Чи раніше помічали в її висловлюваннях проросійські погляди?

Григорій: Ми ніколи не говорили з нею про політику. Після 24 лютого багато знайомих казали нам про її висловлювання. Потім ми дізналися, що її заблокували, вона виїхала. Наскільки тепер стало відомо, в неї не проукраїнські погляди, але не думаю, що зараз доречно писати і з'ясовувати це, адже ми не співпрацюємо.

Зараз увага світу прикута до України. Після перемоги світ спостерігатиме за тим, як Україна відновлюватиметься. Зокрема, те, що пережили та переживають українці, висвітлюватимуть в кіно. На вашу думку, що насамперед треба показувати у фільмах?

Григорій: На мою думку, найперша необхідність є в документальному кіно. Наші колеги фіксують все, що відбувається, і розповсюджують по всьому світові. Щодо художнього кіно – це болюча тема. Зараз варто створювати життєствердні, надихаючі стрічки, яких не вистачає людям. Вони передивляються все старе і чекають чогось нового, щоб можна було десь брати надію і трішки видихати від накопиченого жахіття, яке навколо нас.

У нашого кіно є можливості розвиватися у будь-якому напрямку. Питання лише до людей, які переживають за гроші. В Україні вже виходять нові фільми. До прикладу, "Я працюю на цвинтарі". Чудове кіно, яке варто подивитися всім, де є і гумор, і лірика, і драма. Але дуже багато кінотеатрів не хочуть показувати його, бо бояться не зібрати кошти, бо це український фільм.

Або ставлять в обідній час.

Григорій: Так, і це в кращому випадку. Ставлять або вранці, коли ніхто не хоче йти в кінотеатр, або пізно ввечері. Зараз люди хочуть дивитися українське, а кінотеатри переживають за свій прибуток. Хоча зали розпродані. Як достукатися до представників кінотеатрів? З "Пекельною Хоругвою" було таке, що люди збиралися громадою і просили показати фільм, але кінотеатри не хотіли.

Анастасія: Це дитяча казка і вони ставили її в прокат о 22:00. Приблизно цей сеанс закінчувався опівночі. Яка мама поведе свою дитину на дитячу новорічну казку о 22:00 чи о 7 ранку?

Григорій: Але люди ходили навіть на ці сеанси, бо хотіли дивитися. А в кінотеатрах все одно нібито не бачили, що є попит.


Григорій Бакланов / Фото з інстаграму актора

Анастасія: Актори все зараз роблять своїми силами. Боремося за можливість працювати у такий час, вибиваємо борги від кінопродакшинів, створюємо петиції про заборону росіян у творчості, боремося за Довженко-Центр, створюємо акторські профспілки, вимагаємо належного фінансування українських фільмів. Ми звертаємося та вимагаємо від Мінкульту відповідей. Чому актори у такий час лишилися сам на сам з усім цим?

Які проблеми в українському кіно необхідно розв'язати найперше?

Анастасія: Проблем багато і очевидно, що лише на ініціативі акторів це не вирішується. Ми маємо чудових професіоналів своєї справи: операторів, сценаристів, режисерів, каскадерів, акторів врешті-решт. Нам потрібен нормальний матеріал і нормальне фінансування, яке повність буде використано лише за призначенням.

Дуже шкода, що команди українців мають змогу працювати закордоном, співпрацюють з Netflix, роблять графіку для голлівудських фільмів, а в Україні до них не звертаються, бо немає можливості їм платити. Тому й якість продукту відповідна. Ці питання мають хвилювати не лише нас, а й верхівку, мають відбутися суттєві зміни, тоді українське кіно буде мати шанс на гідне майбутнє. Тоді ми зможемо довести усьому світу, що українці не тільки сміливий та мужній народ, а ще й дуже творчий і талановитий.

Григорій: Цікаво. що російські актори, які знімалися тут більше, ніж в Росії, казали: "Їдьте туди, там великі можливості".

Анастасія: Так, вони постійно нас кликали туди. Казали, що нам треба в Росію, станемо там зірками. Але ми ніколи не їздили туди. Так, ми знімалися з росіянами, але в своїй країні, на українському продакшині, для українського телеканалу, за гривні. Це їм платили долари. Ми були в своїй країні. Багато акторів, які мають українське громадянство, залишилися в Росії, мовчать та продовжують зніматися там. Що робити з такими? Чому людина, яка 8 – 10 років живе в Росії, працює там, підтримує війну, досі має українське громадянство?

Багато серіалів знімали для телеканалу "Україна", який під час війни закрили. Чи були ви долучені до проєктів для цього каналу, які так і не вдалося реалізувати?

Анастасія: 16 лютого був крайній знімальний день 16-серійної історії, яка знімалася українською мовою з усіма українськими акторами для телеканалу "Україна". Через кілька місяців цей телеканал припинив своє існування. Знімальну групу разом з акторами не розрахували. Люди у війну залишилися без оплати за 3 місяці роботи. Хлопці, які працювали на знімальному майданчику, пішли боронити нашу країну. У них немає грошей, щоб купити необхідну амуніцію. Хто у такому випадку має відстоювати права акторів та всієї знімальної групи? Минуло 8 місяців, а велика частина людей досі не отримала розрахунку. Що робити? Ще одне питання. Та, на жаль, кому ці питання ставити?

Ви обоє родом з Одеської області, де багато російськомовного населення. Зараз ж спілкуєтеся лише українською мовою. Коли перейшли на українську в побуті?

Григорій: Після 24 лютого з'явилася відраза до російської мови та всього російського. І прийшло усвідомлення, що ми несемо відповідальність за наш культурний простір, за майбутнє покоління. Це була абсолютно природна реакція. Ми повністю перейшли на українську мову не лише в соціумі, а й у побуті. Тепер всі родичі спілкуються з нами тільки українською. Хоча вони з Одещини і все життя говорили російською.

Анастасія: Нещодавно натрапила на інтерв'ю, яке ми давали рік тому. Там обоє говорили російською. Це гидко. Не знаю, як ми робили це. Зараз дивлюсь і думаю: "Хто ці люди? Це взагалі не ми". Дуже рада, що ми позбулися цього, бо зараз соромно. Можливо, якби ми та багато інших зробили це раніше, то до цієї точки не дійшли б.


Григорій Бакланов та Анастасія Цимбалару / Фото з інстаграму актора

Військові розповідають, що на війні мова рятує життя. По раціях вони завжди спілкуються українською. Більшість росіян взагалі не знають і не розуміють української.

Анастасія: Днями я прочитала історію про хлопця, якого поранили у прифронтовому селі. Він лежав і цілий вечір кричав: "Спасите". Місцеві чули ці крики, але ніхто не прийшов на допомогу, бо були впевнені, що це росіянин. Через деякий час батьки цього військового приїхали на пошуки. Виявилося, що це був українець. Батьки почали розпитувати, а сусіди сказали: "Якби він кричав українською, звісно, що ми допомогли б. Але він кричав російською. Ми були впевнені, що це російський солдат". Все-таки іноді мова має значення, може врятувати чиєсь життя. Або ж навпаки, як у цій історії.

Ви уявляли яким буде день перемоги? Що особисто для вас буде перемогою України?

Анастасія: Хотілося б думати, що це буде якесь свято для всіх українців, але, мені здається, що легкості не буде. Це дасться дуже важкою ціною для кожного з нас.

Григорій: Я б хотів не втратити цю єдність, яку маємо зараз. І всі можливості, які надані для зрощення свого. Потрібно зараз, вже, в пришвидшеному темпі в різних сферах будувати ті інституції, яких нам бракувало, щоб потім не вертатися до поламаного возу, а їхати вперед.