Перед прем'єрою довгоочікуваної комедії Любомир Левицький проаналізував український кіноринок разом з 24 каналом та зізнався, з якими проблемами стикаються вітчизняні кінематографи. Не оминув він увагою і скандальний пітчинг Держкіно, який збунтував чи не всіх виробників стрічок. Про це та більше – читайте в ексклюзивному інтерв'ю.

Не пропустіть Лос-Анджелес губить позицію столиці кіно, – Любомир Левицький про зміни у Голлівуді

Ви один із комерційно найуспішніших режисерів в Україні. Як думаєте, завдяки чому Ваші фільми окупаються у прокаті?

Я з дитинства люблю комерційне, жанрове кіно, те, яке розраховане на широку аудиторію. Я був одним із тих, хто сам любив ходити в кінотеатри і одним з перших заходив у зал.

Для мене кінотеатр – це свого роду храм. Є в ньому певний ритуал, коли вмикається екран, коли працює проєктор. Це те, що було закладене в мене з дитинства. Тому, коли я прийняв рішення займатись кіновиробництвом, зрозумів, що, перш за все, мені хочеться робити історію для глядачів.

Всі характери, всі історії, які я придумую, вони, перш за все, направлені на те, щоб глядачі їх полюбили, щоб вони були зрозумілими, простими і, звісно, "смачними". Бо якщо ми говоримо про якісь авторські картини, не завжди герої є "смачними". Вони є правдивими, але не завжди привабливими. З моєї точки зору, ті фільми, які я роблю, є привабливими візуально, герої є "смачними", об’ємними. Саме тому глядач їх любить. Це якщо говорити виключно про розважальне кіно. Тому вони, напевно, виділяються.


Любомир Левицький та Юрій Горбунов у перший день зйомок "Скаженого весілля 3" / Фото Facebook / @lybomir.levitsky

Мої історії не є про страждання українського народу. Ми вже так настраждались за стільки років, я дав собі слово, що не буду знімати кіно про поневіряння українців. Це нормально, коли герой страждає, але він має перемагати в кінці.

Коли ми віддзеркалюємо жорсткі правдиві реалії нашої країни, які є насправді, не всі хочуть таке дивитись. Ти дивишся новини, йдеш в кіно, а там те саме – ти не відпочиваєш. Кінотеатральний бізнес розрахований на те, щоб люди могли забутись і відпочити, отримати гарні емоції. Якраз мої фільми розраховані на це.

Які "смачні" фільми вітчизняних колег Ви дивились нещодавно?

За останні 10 років кіно почало розвиватись. Воно, звичайно, виглядає поки що як прищавий тінейджер (сміється). Ще далеко не гарна дівчина, але вже видно, що з неї буде красуня. Ми проходимо зараз цей період адаптації, навчання.

Дивіться, ми молода країна. У нас ніколи не було справжньої історії кінематографу в державі. Тобто якщо в наших східних сусідів бізнес цей не зупинявся ніколи, то у нас він в момент, коли почав зароджуватись, знов затух.

У кінематографічних інститутах в Україні чомусь говорять, що українське кіно померло, немає навіть надії, все дуже поетично і сльозливо. А я кажу: "Як може померти те, що ще не народилось?" Можливо, померло радянське кіно, але українське тільки народилось. І це ще поки та дитина, про яку кажу, такий собі тінейджер.

Мені більше подобаються майбутні фільми моїх колег-режисерів, які зараз знімають. Я ставлюсь до українського кіно абсолютно без критики, оскільки розумію, що ми всі зараз вчимось і в кожного вимальовується свій смак, почерк. За цим дуже цікаво спостерігати.

До теми Українські фільми 2020 року, за які не соромно

З класних українських фільмів є кілька робіт, які можуть здатись дійсно привабливими. З останніх, які були на екрані, – це фільм мого оператора Дмитра Недрі "Безславні кріпаки". Прекрасно зроблене кіно. Дуже класний підхід у хлопців був до продакшну самого. Це показує, як ми зростаємо і це нормально.

Або ж взяти "Сторожову заставу" чи "Захара Беркута" – це фільми, які можеш дивитись і отримувати задоволення від самого продакшну, від історії і так далі.

Тобто ми поки що стоїмо на порозі першого етапу розвитку кінематографу. Чого ж бракує українським стрічкам?

В Україні є поки одна проблема. Це те, про що я давно говорю! В наших сценаристів ще немає набитої руки розказувати історії класно. Ідеї є, і сценарій хороший, але вони прописані не в тому вигляді, до якого звик глядач. Цьому треба вчитись. Бо інколи є чудова ідея та історія, але вона розказана дуже погано. І ти дивишся і думаєш, якби це ж розказати по-іншому.

Це як анекдот. Є люди, які класно розказують його, а є люди, які розказують смішний, той самий анекдот, але він не кумедно звучить. Бо людина десь заспойлерить, десь скаже: "Ой, я забув. Це було не так, а ось так". І ти вже не отримаєш того задоволення.

Нам треба круто навчитись розказувати кіноісторії, як ми розказуємо анекдоти. Це те, що ми наразі маємо навчитись в Україні.


Любомир Левицький про розвиток кінематографу / Фото Пресслужба фільму

Ви навчились цьому за кордоном – у Франції і Німеччині? І що змусило Вас змінити свою мрію та стати не археологом, як планували, а режисером?

У мене більше американська школа. Але вперше я знайшов себе в Німеччині. Я під час свого навчання взяв академвідпустку, а навчався тоді на археолога в Чернівцях, на історичному факультеті. В один момент просто стало шкода самого себе.

Я такий був Індіана Джонс, хотілось в якийсь момент рватись в якійсь експедиції. Дізнався, що у нас буде археологічна практика. Ми погнали на ці розкопки, я купив всю екіпіровки. Приїжджаю, а мені кажуть: "Ти куди так зібрався?" А я: "Ну, як, ми ж на розкопки їдемо". А вони кажуть: "Та ми маршруткою, 20 хвилин звідси" (сміється).

Ми приїхали, розклали намет, табір такий мінімальний, викладачі дістали випивку і ми так розкопки проводили. Я зрозумів, що не туди потрапив. А я ще така людина: намалюю картинку собі в голові і треба, щоб вона трапилась. І якщо її немає, все, мені нецікаво. Я подумав, що мені треба академвідпустку, подумати, що я хочу в цьому житті взагалі.

Я поїхав у Німеччину, на той час там були мої друзі. Я поїхав як студент, трішки підучити мову, як не дивно, англійську у Німеччині (сміється). Такий студентський підробіток. Працював тоді в піцерії. Мій друг каже: "Тут моя дівчина захворіла. В неї є квитки на майстер-клас американського сценариста. Вона дуже хотіла піти, але не може. Ти не хочеш сходити, щоб квитки не пропали?" І я взяв той квиток і пішов.

Той день став для мене вирішальним, бо я сидів, слухав і розумів, що я знайшов себе. В той момент я знав, що хочу створювати історії. Той майстер-клас став для мене точкою неповернення в житті.


Любомир Левицький на зйомках / Фото Пресслужба фільму

Коли я повернувся до Києва, почав працювати над контактами в продакшн-сфері, щоб навчитись. Я вчився практично сам: на майданчиках, бігав з блокнотом і записував, що і як називається (сміється). Паралельно я писав сценарії. Пізніше на зйомках одного з кліпів я познайомився з Олексієм Хорошко, який виступив оператором і співпродюсером фільму "Штольня" зі мною. Так і почалась наша історія в кінематографі.

А що дивитись зараз в кіно 10 найгучніших прем'єр лютого

У Вашому творчому доробку зараз різножанрові фільми. Це і трилер "Штольня", пригодницько-кримінальний фільм "Ломбард", комедія "Селфіпаті", містичний трилер "Тіні незабутих предків", ще й анімаційний фільм "Теркель і Халепа". Це більше режисерське бажання спробувати все?

Це правда. Я починав з хоррор-жанру. Він рекомендований фільмейкерам для початку кар’єри, бо це той жанр, який є зрозумілим. У комедії треба розсмішити людей, в хорорі треба налякати, а в екшені – показати видовищність. Якщо немає грошей на видовищність, треба обирати з перших двох жанрів. Я зрозумів, що комедія для мене заскладна, хоч я її дуже люблю, залишається тільки хоррор. Чому б і ні? Ми вибрали локації, взяли учнів зі школи і почали працювати.

"Штольня": дивіться трейлер до фільму

Пізніше я експериментував з кримінальним жанром. В мене був фільм "Ломбард". До речі, він всім дуже подобається, а я до нього ставлюсь як не до своєї дитини (сміється). Але в цілому гарна робота вийшла. Він був вистражданий, бо ми попали на період фінансової світової кризи, це були наші такі пригоди. Там бекстейдж був цікавішим навіть, ніж фільм.

Згодом я пішов до жанру, який для мене найближчий до душі – мікс містики, комедії та екшну. Це те, де я почуваюсь дуже добре, бо люблю, коли в кіно багато фабул, багато гумору, але водночас містику, де ми можемо показати щось, чого немає в реальному житті, і екшн, який люблять глядачі.

Фантастика – це дуже дорого, а замінити її містикою дуже легко. До того ж вона є дешевшою у візуалізації. Це кіно стало такою точкою, що я визначився: мені цей жанр дуже подобається. А далі я зрозумів, що можу працювати і окремо в комедії.

Ми зняли потім "Селфіпаті", тінейджерську комедію. Це було під час закінчення подій на Майдані. І якась тоді була дуже депресивна ситуація в країні: люди засмучені, молодь якась розгублена була. Ми вирішили, що треба зняти щось на контрасті веселе, ніяк не пов’язане з політикою, абсолютну таку фанову штуку. Тоді й створили "Селфіпаті", вона добре зайшла, сподобалась глядачам. Це вже був 2016 рік, починалось трішки інше дихання в країні.

"Селфіпаті": дивіться курйозний трейлер комедії

Згодом ми почали працювати в США над американським кіно. В мене в Лос-Анджелесі зараз в розробці 2 проєкти: один ми мали знімати у 2019 році, потім ми вирішили доробити сценарій і відкласти все на початок 2020 року, і тут карантин.

Я зрозумів, що мені потрібно зосередитись на локальному українському кіно, бо найближчі 5 років локальний ринок буде більш зрозумілим, ніж міжнародний.

Багато режисерів скаржаться на брак державної підтримки. Чи потрібна ця схема для комерційного кіно? Чи індустрія має працювати за правилом "маєш класну ідею – умій її продати й залучити гроші"?

Річ у тому, що держава має підтримувати українське комерційне кіно. Має надавати не так гранди, як безвідсоткові кредити, щоб фільмейкер міг прийти до держави і казати: "Дайте мені мільйон доларів, і я вам його поверну". Це краще, ніж прийти в банк, і сказати: "Дайте мені мільйон, я поверну вам 1,5". Тобто держава б виступала таким безвідсотковим кредитором. Це чесні відносини.

І головне, щоб експертна рада складалась з людей, які думають наперед, а не тих людей, які думають, як не образити своїх друзів. Це головне. Бо зараз все керується другим – як не образити своїх друзів і підтримати саме їхні проєкти. А хто вже знайомий, то якось вже хай буде.

Ситуація поки 50 на 50. Є і нормальні люди, але багато й тих, які дуже далекі від прогресу.

Я подавав, як режисер і продюсер, свій проєкт "Капітан Україна". Паралельно я брав участь у пітчингу як режисер "Скаженого весілля". Ці проєкти ніяк не перетинались по таймінгу, абсолютно, з розривом у пів року, зайнятість ніяк не могла накластись. Друге – були обмежені кошти, що всім було відомо. Але обмеження не подаватись у 2 проєкти не було. Тобто це сталось посеред ночі якогось дня після пітчингу і було зручною позицією, щоб відмовити.

Більше про скандал Цирк з експертами: режисери гостро відреагували на розподіл фінансування від Держкіно

Я не збираюсь нікого звинувачувати у чомусь. Таке було прийняте рішення – добре, вийде класний фільм без підтримки держави, знову буде соромно їм. Якийсь чудовий фільм вийде з підтримкою, якийсь – без. Думаю, це питання більше до вищих постів уряду, щоб визначити, хто приймає рішення по тому, як має виглядати українське кіно в майбутньому.

Я бачу зацікавленість людей зверху щось розвивати, але не бачу цього в нижчих рангах, щоб справді виконувати це правильно. Цей механізм поки що дуже заржавілий, його треба або замінювати, або змащувати дуже добре.


Любомир Левицький про державне фінансування фільмів / Фото Facebook / @lybomir.levitsky

Чи потрібно українцям постійно орієнтуватися на потрапляння чи не потрапляння у списки премій? Скажімо, цього року обговорюють непотрапляння "Атлантиди" Валентина Васяновича у шорт-лист Оскара.

Авторське кіно в Україні є в набагато кращій позиції, ніж жанрове кіно. В нас набагато більше успішних авторських режисерів, ніж жанрових. Я думаю, в авторському кіно треба орієнтуватись на проблематику країни, на те, що справді буде цікаве для світу. І знову ж таки, класні історії. Бо тема – це не завжди означає чудове кіно.

Є хороша тема, ідея, але фільм може бути розказаний нецікаво, історія така ж, герой незрозумілий і все, на цьому кінець, ви не перемагаєте. Потрібно орієнтуватись на хороші історії.

Я не думаю, що мета отримати Оскар може допомогти зробити класну історію. Це, знаєте, як багато акторів стають акторами, бо вони мріють про Оскар, а насправді вони далеко не є акторами, вони витрачають своє життя даремно, бо придумали, намалювали собі якусь картинку. Такі люди орієнтуються на похідні речі від професії.

Перш за все, фільмейкер має зробити дуже цікаву історію, для себе, для людей. А далі вона вже сама все зробить. Не треба думати про Оскар.

Є певні критерії, на які можна звертати увагу: подивитись, які фільми відбирають і їх можна врахувати. Але ніяк не намагатись робити кіно на Оскар. Знаєте, коли дуже чогось хочеш, воно сильно від тебе втікає. Треба розслабитись і робити те, що подобається і робити це від душі, добре. І тому я бажаю всім своїм колегам якомога швидше привезти цей Оскар, бо скільки вже можна чекати (сміється).

​Варто знати Україна на Оскарі: які фільми держава висувала на премію та за що отримала дискваліфікацію

Я якраз той режисер, який не ганяється за Оскаром, він мені не потрібен. Мені потрібні повні зали людей і щоб я міг почуватись вільною людиною, фінансово незалежною у всьому світі за рахунок того, що я роблю. І все. В нас було багато сказано, що художник має бути голодним, але недоговорили, що в творчому плані (сміється). Це правда, ти маєш завжди шукати нові історії, бути голодним до цього. Але якщо сценарист не має за що оплатити оренду своєї квартири чи комунальні, або він шукає, як прогодувати дітей, то про які круті історії можна говорити?

Я вважаю, що успішні сценарії написані людьми, які багато подорожують, багато бачать у світі, аналізують та мають час подумати. Це от дуже взаємозв’язані речі. І як би це не звучало крамольно: бідні сценаристи пишуть погані історії. Це абсолютна правда, яку треба прийняти і знайти спосіб, як себе дуже правильно позиціювати на ринку, щоб забезпечити собі якусь можливість написати класну історію.

Українці, ми такі люди, які дуже боїмось говорити про гроші. А чому? Це кров системи. От як я можу зняти фільм без бюджету? Ніяк. Що, безкоштовно всі будуть працювати? Ні. Все це дуже пов’язано і маємо жити в гармонії з цим: творчість має балансувати з комерцією. Не завалюватись сильно в комерцію, бо можна загубити себе, як творчу особистість, і не сильно переходити в творчість, бо в один момент ти просто не зможеш цим займатись, бо тобі доведеться йти на касу працювати.

Я впевнений, що в нас все буде добре. І будуть Оскари, Пальмові гілки, пройде пандемія і будуть повні кінотеатри. Головне – вчитись і не боятись визнавати, що ми ще печерні люди в кінематографі. Це треба визнавати.

Бо тільки людина, яка визнає, що ми ще дуже зелені, вона визнає факт, що ми ще в 1 класі, і дуже хоче потрапити в 2-ий, 3-ій, 4-ий. А маємо деякі проблеми, що думаємо, наче ми вже в 10-му, все знаємо. Тому я бажаю всім нам чесності, праці і все вдасться.