Кіно, як і кожне мистецтво, показує дійсність того, що відбувається навколо авторів. Саме тому в історії українського кіно так багато різних питань, про які ми поговорили зі знавцем кіно, львівським кінокритиком Олегом Яськівим. Щоб осмислити все, що відбулось та відбувається у вітчизняній кіноіндустрії за 30 років незалежності України, ми пропонуємо вашій увазі наше інтерв'ю.
Не пропустіть 5 українських фільмів, за які не соромно: огляд до Дня Незалежності
Інтерв'ю з кінознавцем Олегом Яськівим
Нещодавно Довженко центр оприлюднив рейтинг шедеврів українського кіно, до якого включені фільми від Олександра Довженка до сучасних фільмів Сергія Лозниці, Мирослава Слабошпицького та інших. Українське радянське кіно та українське сучасне кіно має спільний лише епітет "українське", чи ми можемо назвати інші спільні риси?
Ви знаєте, я прихильник того, що мистецтво не можна розділяти хронологічно. Я вважаю, що відлік українського кіно варто починати від відліку кіно взагалі, тобто з того часу, як українці включились в цей кінематографічний процес. Я також не є прихильником, щоб віддавати наше чужим. Але частина наших інтелектуалів чомусь з тим легко погоджується. Тимченко Йосип та Федецький Альфред – творці перших апаратів кіно разом з Люм’єрами. Про це не дуже говорять, хоча це українці. Я вважаю, що це джерела українського кіно. Так, ми були в Російській імперії, але це наш вклад. У 20-ті роки ХХ століття разом з політикою українізації відбувся короткий сплеск української культури, не тільки в літературі, мистецтві, але й в кіно. Це не можна віддавати ефемерній радянській культурі чи російській тим паче. Саме тоді відбулось повноцінне народження українського кіно. Так, радянського з відповідними ідеологемами, з цензурою, але душа прийшла українська.
Найбільший слід в українському радянському кіно залишила творчість Олександра Довженка, поки її не зламали. Навіть коли зламали, він додав українську душу та особливий поетизм в українське кіно, після якого і з’явилось українське поетичне кіно. Звичайно, що "Тіні забутих предків" Параджанова та "Криниця для спраглих" Іллєнка – це чисте українське кіно, поетичне. Я доволі стримано ставлюсь до цього напрямку, мені здається, що це певною мірою тупиковий шлях розвитку українського кіно. Але, якби там не було, вони забезпечили нам тяглість.
Кіно потребує тяглості шкіл: операторської, сценарної, акторської, режисерської. Вона не може зародитись отак просто. Мусять бути вчителі, передача традицій та вміння,
– запевнив Олег Яськів.
Кадр з фільму "Криниця для спраглих" / Фото Кіноріум
Вважається, що українське кіно дуже важко переживало період початку незалежності? Що, на Вашу думку, стало особливою проблемою для кінематографа?
Одна з причин, чому ми так довго переходили з того піке 90-х та 2000-х років, – це відсутність школи. Навіть, якщо будемо вважати, що була школа Довженка, то слабкою. Одеська кіностудія, на жаль, не створила української школи. Вони знімали фільми за духом радянські, часом – російські, але зняті в наших можливостях. З часів відлиги 50-их років ХХ століття вимивались кадри, внаслідок чого кіно було загнане в ґетто етнокультури: вишиванка та селянські теми. Все для того, щоб не з’явились сучасні українські герої. Умовно, українськомовні вчені, військові, спортсмени, супермени, красуні українськомовні, сильні жінки, які будуть теж українськомовні – цього всього Москва завжди боялась. Але якісь вусаті в шароварах – це на здоров’я, це не небезпечно. Тому, коли трапилась Незалежність, ми залишились без своєї школи. Деякі режисери продовжили знімати в поетичному безсюжетному ключі, і я вважаю, що це нам зашкодило. Впродовж 2000-их років у нас з’являлось кіно, яке дуже красиве з операторської точки зору, але в’яле в плані екшну, (того, що подобається сучасному глядачеві). Ми одразу пішли в артхауз, який збитковий, а не прибутковий.
Цікаво Фільми 1990-х, які хочеться переглянути ще раз: огляд до Дня Незалежності
Чи прослідковуються залишки впливу українського поетичного кіно у кінематографі 2010-х років?
Так, прослідковується. Багато українських кінокритиків є адептами поетичної хвилі. Я українськомовний, це моя шкіра, це моя кров – мені не потрібно дивитись на наших селян як на екзотику. Це моє, я спокійно до цього ставлюсь, я хочу іншого. Те кіно, яке буде цікаво дивитись і німцям, і мексиканцям, і французам та іншим. Німцям, наприклад, цікаво дивитись Фархаді – це іранське кіно. Малобюджетний фільм, дешевший, ніж українські фільми. Стрічка 2013 року "Минуле" – розлучення молодої пари з малою дитиною: все знято в кількох декораціях. І все: призи у Каннах та інших фестивалях, високий рейтинг у кінокритиків і так далі. І не треба іранської екзотики, ніяких килимів, ніяких мусульманських традицій. Все просто.
Кіно має заробляти гроші – це індустрія. Ми зараз тільки почали, останні років 10, і через серіали, і через популярні жанри, комедії, жахи, бойовики. Умовно масове кіно: я не кажу воно добре чи погане. Так само як може бути поганий та хороший артхауз. Але воно повинно заробляти гроші, викликати звичку у глядачів ходити в кіно. І тоді з кількості народжується якість. Завдяки тому, що люди ходять на українське "попкорнове" кіно, з’являються гроші, щоб дати талановитим режисерам, аби зняти щось фестивальне, яке принесе славу українському кіно. Бо якщо ми хочемо мати тільки супер'якісне фестивальне кіно, то воно не візьметься нізвідки, якщо не буде масового виробництва. Так само це стосується інших сфер.
Не можна очікувати великих вчених, якщо немає якісного процесу освіти чи науки. Не можна чекати досягнень у спорті, якщо немає культури популярності спорту. І тільки у 2010-х роках я побачив, що у нас з’явились молоді режисери, які "скидають пута" школи поетичного кіно.
Кадр з фільму "Минуле" / Фото Кіноріум
Цьому сприяла Революція Гідності?
Безумовно. Кожна сприяла. І Помаранчева революція дала певний поштовх. Революція Гідності дала ще більше, і війна теж. Такі події – це стрес в масштабі країни, в масштабі нації. Якщо нації чогось вартують, то внаслідок таких подій відбувається мистецька рефлексія. Важче знімати кіно, коли все спокійно. Хоча європейці знімають, але в них є школа. Це інша історія. Паралельно прийшло нове покоління молодих режисерів. Відчувається свобода. У нас зникли постійні депресивні теми, бандюкуваті герої, безпросвітна туга, яка була в 90-ті роки. Коли ти за кількома кадрами розумієш, що це українське кіно. У нас з’явились бойовики та дитяче кіно, анімація повертається. Це добре.
Фільми про російсько-українську війну здобувають перемоги на міжнародних фестивалях, визнання за кордоном, мають попит в українського глядача. Тому що вони показують реальність чи це теж результат стресу, про який Ви говорите?
Я думаю, що тут кілька факторів. По-перше, так, стрес. По-друге, європейцям війна завжди є цікава. Це така тема, яку можна експортувати у вигляді кінематографу, на жаль. Ми це знаємо завдяки успішності американських воєнних фільмів серед українського глядача. У силу самої теми та ситуації, в яку потрапила Україна, у зв’язку з окупацією територій, – це цікаво західним глядачам. Я навіть для себе пояснюю це так: якщо умовний колективний Захід не спроможний нам як слід допомогти, то вони принаймні видають симпатії нашим фільмам.
До теми Сучасні українські фільми, які вразили весь світ: претенденти на Оскар, нагороди, відгуки
У нас вже є свій блокбастер чи ми ще чекаємо на нього?
Я чекаю на нього. Я з великою увагою слідкую за режисером Буадзе. Його фільми "Червоний" та "Позивний "Бандерас" – вони мені сподобались. Це класичне жанрове кіно, пригодницькі бойовики. Нарешті я побачив класне українське жанрове кіно: з батальними сценами, із сильними цілісними чоловічими образами, з детективними інтригами. Таке кіно не фестивальне, але професійне. Воно добре зроблене. "Бандерас" – це вже майже блокбастер про розумного українського військового розвідника. Більше хочеться такого кіно, як "Кіборги", бо наша молодь повинна бачити наших українських суперменів, які перемагають в рукопашну чи не рукопашну, але перемагають.
Кадр з фільму "Червоний" / Фото Кіноріум
Фільми, які створені разом із телевізійними компаніями такі, як "Скажене весілля" – це теж масове "попкорнове" кіно чи це специфічний телевізійний продукт?
Мені здається, що зараз межа між телевізією та кіно стерлась. Це масове кіно, людям подобається. Я їх не зміг дивитись. Але воно успішне й у нас є глядач для такого кіно. Такий глядач повинен заробляти гроші на хороше кіно. Я краєм ока слідкую за українськими серіалами, частину знімають українською мовою, частину – чомусь російською. Важливо, що напрацьовується рука в продукуванні сюжетів. Я до такого ставлюсь дуже спокійно. Я вважаю, що нація повинна розвиватись у всіх аспектах. Ми не можемо бути пуристичною нацією, де в нас ходять тільки інтелектуали й цілують один одному ручки. Тобто без своїх хуліганів вуличних, бандитів, повій чи інших проявів контркультури – ми не відбудемось як нація. Так само і в кіно – без фільмів жахів, без мелодрам та умовних комедій в нас не буде доброго кіно.
Нещодавній конкурс на фінансування зйомок від Держкіно відмовив телевізійному проєкту "Плеяда" про Лесю Українку, Олену Пчілку, Михайла Драгоманова, Івана Франка та іншу українську еліту кінця 19 століття. Вже декілька років поспіль також не отримує підтримки фільм про Лесю Українку режисерки Нани Джанелідзе. У мене два питання. Перше, чи матимуть успіх такі проєкти, на Вашу думку, якщо вони отримають фінансування? Друге, якщо взагалі скоротити державне фінансування для кіно, як це намагались зробити минулого року, тоді зникне українське сучасне кіно? Тому що дуже мало меценатів вкладають грошей в кіно…
Щодо першого запитання, то я переконаний, що запит на такі фільми є, тому що це цікава тема. Ці фільми несуть інтригу розкриття таємниці. Людям цікаво відкривати щось для себе нове. Якщо з Шевченком і Франком вже всім все зрозуміло. То, наприклад, оця епоха – та сама Леся Українка, яка у світлі висхідної ролі жінок у суспільстві, – вона може взагалі стати флагманським фільмом. Вона і Кобилянська – це все можна обіграти. Я вважаю, що такі фільми треба знімати: чи державною підтримкою, чи приватною, повний метр чи серіали. Це цікаві життя, це сильні особистості, це сильні герої. Це дуже потрібне кіно. Це може бути справді драйвове кіно. Але треба шукати гарних режисерів і хороших акторів. Дуже страшно, якщо в результаті цих проєктів виходить фінансово вбогий фільм або творчо слабкий фільм – це навпаки погіршує ситуацію.
Корисно Найкращі українські актори часів Незалежності, які вражають екранною грою
Дуже багато фільмів, в яких є історичний контекст, такі як "Крути" чи фільми про УПА, сприймаються як державна пропаганда. Що відштовхує частину глядачів від перегляду. Особливо, якщо в один і той самий час показують фільм від Marvel і фільм про "Крути", то більшість обере "марвелівське" кіно…
Правильно, тому що американці свою пропаганду вже зняли. Не можна сказати, що історія американського кіно – це суцільний Marvel. Вони пройшли всі етапи розвитку кіно. Це ціла індустрія, там все працює зовсім по-іншому. До нас часто доходить те, що дають просто на експорт. Але, якщо торкатись історичних тем, то треба бути дуже обережним і обирати цікаві сюжети. Наприклад, потенціал "Чорного ворона" був дуже високим. Книга дуже вдала. Без пропагандистського флеру. Виводиться сильний симпатичний образ головного героя. Але він мене не захопив.
"Мої думки тихі" Антоніо Лукіча – перша українська оригінальна комедія за часів незалежності чи ні? Дехто не зрозумів картину взагалі, а дехто називає стрічку однією із найкращих у сучасному українському кінематографі. Як Ви ставитесь до картини?
Я не належу до обох радикальних позицій, бо дуже спокійно сприйняв картину. Режисер – молодий, він подає надії. Але, я думаю, на дебют – це дуже непогано. Але, я не вважаю, що це комедія. Це все-таки інтелектуальний фільм. Комедія "попкорнівська" чи розважальна – це трохи інше кіно. Це спроба відзняти перше українське роудмуві. У нас не було такого, покласти відомі жанри на український ґрунт, не було рефлексійних зіткнень між поколіннями. І цей молодий режисер відчув, що це може бути популярним.
Кадр з фільму "Мої думки тихі" / Фото Кіноріум
Назвіть, будь ласка, три найкращі стрічки 30-річчя?
Мені продовжує подобатись фільм Микульського "Вишневі ночі", фільм 90-х років. Мені сподобався "Червоний" та "Позивний "Бандерас". Непогане враження залишив фільм "Іван Сила" режисера Віктора Андрієнка напівдитячий про нашого силача. Але найкращі, то перші три.
За якими режисерами майбутнє сучасного українського кіно?
За режисерами, які будуть знімати жанрове кіно з психологічною глибиною, як умітимуть справитись з масштабом зйомок, бо це теж мистецтво. І ті, які матимуть внутрішній імунітет до американських стандартів та західних кліше. За авторським кіно прийде час трошки пізніше.